Посіяв вечір прохолоду,
Спровадив сонце на нічліг,
Спинив всі хвилі біля броду
І заходивсь біля доріг.

Змив порошнечу споришеву,
І колоски росою вмив,
Сипнув у тишу яблуневу,
І поміж трав її лишив.

А потім — в сутінках до тину,
У двір, у сад і до вікна,
Завів у сон малу дитину…
Й заснув у втомі… Ніч брела.

06.12.2024.
Ганна Зубко

Похмурість день
ніяк не красить,
Сумний і близько, і здаля,
Побачив промінь —
з неба злазить,
Руки простягує земля.

Ще небо променів кидає,
Біля кущів, де тінь, кладе,
Хитає хвиля, пригортає,
Хапає вітер, десь несе.

Вже не сумує день, сміється,
Усім підморгує вітрам,
Наче рікою, вдячність ллється
Близьким й далеким небесам.

06.12.2024.
Ганна Зубко

Нічний туман немов задкує —
Відгонить ранок від вікна,
Вертає видимість, карбує
Усе до точності, сповна.

Ніщо туман не пересунув,
Не стер, не викинув, не вкрав,
З’явивсь вітрець,
легенько дунув,
Крутнувшись, в верби поскакав.

Злегка порухав густе гілля,
Малою хвилею погнав,
Десь порівняв похиле зілля,
А десь вершечки позгинав.

Над блиском хвиль
крутивсь, звивався,
Сріблясті промені збирав,
А, назбиравши, розвертався
Й у верби з розмаху кидав.

Й на кручу впали і на схили,
На тихе озеро і брід,
Котили хвилі, берег мили,
Шукали променів тих слід.

28.11.2024.
Ганна Зубко

Вкривала захід сонця втома,
Вже вечір росами стелив,
Ховалась в сутінки дорога,
До себе берег звав, манив.

Пісок,ще теплий, днем нагрітий,
І теплий камінь край води,
І очерет, у тінь сповитий,
Поряд розлогої верби.

І хвиля тепла, ніжна, тиха,
Щокою тицяє в кущі…
Відчути, бачити — то втіха
Для одинокої душі.

14.11.2024.
Ганна Зубко

Палало небо на світанку,
Весь схід ним тішився, радів,
Сіяла річку у серпанку,
Та солов’їний линув спів.

І південь сонцем хизувався,
Зелену вишню червонив,
Усім садам, полям всміхався,
Та трохи спекою томив.

В рожевий захід вечір входив,
Вслід сонцю росами стелив,
У нім розмову сич заводив,
І вітер втомлено бродив.

13.11.2024.
Ганна Зубко

Палало небо на світанку,
Весь схід ним тішився, радів,
Сіяла річку у серпанку,
Та солов’їний линув спів.

І південь сонцем хизувався,
Зелену вишню червонив,
Усім садам, полям всміхався,
Та трохи спекою томив.

В рожевий захід вечір входив,
Вслід сонцю росами стелив,
У нім розмову сич заводив,
І вітер втомлено бродив.

Ще з ночі день дощем умився
Та зрідка гіллям хрускотів,
Мов засоромлений, тулився
Безлистий клен поміж кущів.

Туман над річкою котився,
І біля вікон засірів,
Вже знову, вдруге день умився,
Уже росою з берегів.

13.11.2024.
Ганна Зубко

В новій сторінці день відкрився,
В світанку сонцем не горів,
Дрібним дощем у вікна бився,
Місцями снігом забілів.

Усі сади, мов, посивіли,
Тепло пішло з осінніх днів,
Берези де-не-де жовтіли,
Кошлатив вітер, коси плів.

13.11.2024.
Ганна Зубко

Стрічає берег в квітах жовтих,
Поодиноких, при землі,
І прохолодний вітру дотик,
Напівоголені кущі.

Трохи болотяна стежина,
Кущисте зілля, осока,
В колючім плетеві ожина,
Трава висока і низька.

Табун качок гойдає хвиля,
Опалим листям в берег б’є,
Повільна, тиха, синя-синя,
І блиском сонця віддає.

06.11.2024.
Ганна Зубко

Прислухаюсь до вітру
край хвилі,
Як колись, ще давно, як тоді,
Крута стежка угору, по схилі —
Й вже на кручі, де краще мені.

Голубінь неба зверху і знизу,
Пливуть хвилі,
мов крізь полотно,
Кущі верб із кучками хмизу,
Що водою між них занесло.

Опиняюсь в приємнім полоні,
Поміж шелесту, щебету, трав,
Знов на кручі своїй,
мов на троні,
Що так довго на мене чекав.

Затамовую подих, німію,
Всякий шурхіт —
у серці, мов дзвін,
Ніжний вітер, все поряд лелію,
Цю свободу без вікон і стін.

26.10.2024.
Ганна Зубко