В новій сторінці день відкрився,
В світанку сонцем не горів,
Дрібним дощем у вікна бився,
Місцями снігом забілів.

Усі сади, мов, посивіли,
Тепло пішло з осінніх днів,
Берези де-не-де жовтіли,
Кошлатив вітер, коси плів.

13.11.2024.
Ганна Зубко

Стрічає берег в квітах жовтих,
Поодиноких, при землі,
І прохолодний вітру дотик,
Напівоголені кущі.

Трохи болотяна стежина,
Кущисте зілля, осока,
В колючім плетеві ожина,
Трава висока і низька.

Табун качок гойдає хвиля,
Опалим листям в берег б’є,
Повільна, тиха, синя-синя,
І блиском сонця віддає.

06.11.2024.
Ганна Зубко

Прислухаюсь до вітру
край хвилі,
Як колись, ще давно, як тоді,
Крута стежка угору, по схилі —
Й вже на кручі, де краще мені.

Голубінь неба зверху і знизу,
Пливуть хвилі,
мов крізь полотно,
Кущі верб із кучками хмизу,
Що водою між них занесло.

Опиняюсь в приємнім полоні,
Поміж шелесту, щебету, трав,
Знов на кручі своїй,
мов на троні,
Що так довго на мене чекав.

Затамовую подих, німію,
Всякий шурхіт —
у серці, мов дзвін,
Ніжний вітер, все поряд лелію,
Цю свободу без вікон і стін.

26.10.2024.
Ганна Зубко

Зайшов ранок,
туманом обвився,
Збризнув росами
трави, шибки,
Підійшов до вікна,
притулився,
Зі стола почитав
сторінки.

Сірі очі крізь скло
заглядали
Доки промінь із неба
не впав,
Непомітно всі роси
зникали, —
Поцілунками вітер
стирав.

26.10.2024.
Ганна Зубко

А сніг усе падає й падає.
Не видно стежок і доріг.
Але лиш одним нас порадує –
Надійно посіви укрив.

Бо від морозів захищені
Вони проростуть навесні,
Зеленим густим своїм килимом
Потішать і душу мені.

Радітиме й серце господаря,
Який ці поля засівав,
Тугим золотим хлібним колосом
Віддячить йому у жнива.

2017 р.

Підкрався вечір тихо під вікно
І місяцем моргнув грайливо близько,
Розкинув своє синє полотно
І почепив там зоряне намисто.

І вишиваною фіранкою воно
Гойднулось в вікнах білої хатини,
Закутало усіх казковим сном,
Аж поки ранок в шибку не заблимав.

2020 р.

Коли я дивлюся на небо блакитне
Де хмари шукають свій напрям та шлях,
Коли помічаю красу гір величних
Та їх пишні шати у всіх кольорах

Коли я милуюсь веселкою, полем,
Та снігом, дощем, навіть співом пташок,
То знов наче вперше я стримую подих,
В думках за рядком вже з’явився рядок.

Та сотні дрібниць, навіть посмішки рідних
Дзвінкий сміх малечі, як чує душа
То знов розумію, що всі ці моменти
Складаються разом в поняття “життя”.

Сколихнулася гілка верби,
Зашумів очерет, сколихнувся,
Неба відблиск поглянув з ріки,
Сяйнув променем,
мов посміхнувся.

Зачерпнула долоня води,
Прохолоду, немов, пригубила,
Закортіло ногам побрести
Вздовж росою,
що ніч натрусила.

Трава тихо тулилась до ніг,
Хрускотіло в кущі, шаруділо,
Явір схилений, наче приліг
На пеньок незграбно, невміло.

Чорні крила
змахнув вгору крук,
Сполохнувшись,
сорока скричала,
Залунав, покотивсь дятла стук,
Поміж гілок синиця стрибала.

Річка дихала поряд, текла,
Мов метелика, промінь ловила,
Мовчки руки до неї тягла,
Не мовчала душа, говорила.

Ганна Зубко
13.10.2024.

Сколихнулася гілка верби,
Зашумів очерет, сколихнувся,
Неба відблиск поглянув з ріки,
Сяйнув променем,
мов, посміхнувся.

Зачерпнула долоня води,
Прохолоду, немов, пригубила,
Закортіло ногам побрести
Вздовж росою,
що ніч натрусила.

Трава тихо тулилась до ніг,
Хрускотіло в кущі, шаруділо,
Явір схилений, наче, приліг
На пеньок незграбно, невміло.

Чорні крила
змахнув вгору крук,
Сполохнувшись,
сорока скричала,
Залунав, покотивсь дятла стук,
Поміж гілок синиця стрибала.

Річка дихала поряд, текла,
Мов метелика, промінь ловила,
Мовчки руки до неї тягла,
Не мовчала душа, говорила.

Ганна Зубко
13.10.2024.

Село моє, неначе рай,
Ось там колись шумів зелений гай,
Русалки біля озера жили, сміялись, танцювали,
До смерті людину, подейкують, залоскотали.

А там, де колоситься золота пшениця
І тамує спрагу холодна вода із криниці,
Де сонце ввечері заходить за небокрай, —
Там пісня солов’їна рідного села лунає…

У полі, де маки цвітуть яскраво-червоні,
На пасовищах пасуться воронії коні,
Там воля гуляє, мавки співають,
Спекотне літо вони прославляють.

Було колись — село губилося в піснях,
Тепер квітне лише в моїх словах.
Було колись — співали вечорами
Дівчата з парубками…

Минулося. Зостався спомин.
І слави невеликого села відгомін.
За музику тепер жива природа,
Що співає оду незайманій свободі…