Тяглася стежка вздовж
по полю,
Пшеничний колос всюди зрів,
Ромашок цвіт і маків вволю,
У небі жайворонів спів.

Дорога поряд у камінні,
А збоку ряд тополь старих,
Манив, затягував до тіні,
Ховав від променів жарких.

Плелися коні з возом сіна
Під тарахтіння, скрип коліс,
Пара лелек убік летіла,
Виднівся берег, верболіз.

Ганна Зубко
11.10.2024.

Йшов туман, полем брів,
берегами,
Притомився, присів у долині,
В ніжнім щебеті поміж кущами
І червоній, рясній горобині.

Звис над річкою,
тишею вмився,
В шепіт хвиль
опустивсь на коліна,
І застиг, вже не йшов,
не котився,
Звилась чайка, над ним
тріпотіла.

17.09.2024.

Завітала до ясена тіні,
Вітерець появився в ту мить,
Голоси поміж гілля пташині,
Пух тополь безперервно летить

Осідає на листя, на коси,
Наче мух відганяє рука,
Несе вітер у вранішні роси,
Зарябіла від пуху ріка.

21.08.2024.

Забіг промінь до ясена тіні,
Вітерець появився в ту мить,
Голоси поміж ними пташині,
Пух тополь безперервно летить

Осідає на листя, на роси,
Побіліла стежина близька,
І трави забіліли покоси,
Зарябіла від пуху ріка.

21.08.2024.

Забіг промінь до ясена тіні,
Вітерець появився в ту мить,
Голоси дзвінкі поряд пташині,
Пух тополь неприривно летить.

Осідає на листя, на коси,
Забілів сад тим пухом злегка,
Несе вітер у вранішні роси,
Зарябіла від пуху ріка.

21.08.2924.

Милі дні, усі схожі, привітні,
В квітах, зелені,серпня дні, літні,
Та з’являється те, що не треба,
Отой грім серед ясного неба.

Хмара сонце умить заслоняє,
Та холодним дощем поливає,
Не ховаюся, йду, не тікаю,
Ловлю краплі,в долоню збираю

Настрій ближче стає до погоди,
До навколишньої природи,
Під дощем походжу,вітер стріну,
Вгору,вниз,
всюди поглядом кину.

На дзеркальні калюжі погляну,
Ненароком, навмисне
в них стану,
Під дощем постою просто неба,
Виявляється, це мені треба.

17.08.2024.

Яскраво пісенька співається,
Веселіше вранці над рікою.
Сонячні промінчики посміхаються,
І небом яскравим , і чистою водою.

Взяв велику вудку , ніби у перший раз ,
Камиш зацвітає, немов як природній образ.
Вітер дує , немов як дим чарівний ,
Острови маленькі видно , наче водяна перлина.

Поплавок, наче ланцюг довгий , як кинув,
І потягнув униз він в воду .
І як стрибнув над водою , наче зелена жаба,
І раки , наче , стрибнули з берегів .

І ось , якась рибка золота ,
Схопилась , наче птиця , за поплавок ,
І я , схопивши її , наче сонце з усмішки радіє ,
І дивом яскравим сяє.

Яскраво пісенька співається ,
І увечері вже темно.
Небо ласкаво сміється ,
Проводжая річку золоту.

І , моя , золота рибко ,
Ти чарівна , немов скарб.
І нехай завжди твоя краса розквітне,
Як золоте серце, як дивовижна казка.

На великому диві,
Полетіли у мальовничий світ.
Тече річка , широка , немов , як водоспад,
Біля хати української, мов дивовижний сад.

Біля домівки , червона черешня , немов ,як калина зацвіла,
Вулики , бджолами , солодким медом вкриті.
Дерева високі , наче парадокс,
Вкриті , зеленими , наче травʼянистими, листами.

Хмари , світлі та білі , наче джерело,
І сонечко світиться яскраве , як червоне коло.
І неначе тепло в лісі , як спекотного літа ,
І соловейки щебечуть та співають , немов голосом пташиним.

І ось , ця картина українська ,
Сяє , як небесна зірка.
Нехай , усім радість принесе,
Та й українську природу збереже.

Звичайна річка, хто назвав,
Скільки тече уже — не знати,
З’являвся вітер, хвилі гнав,
Кортіло гладити, піймати.

Скелястий берег, круча в бік,
Пливе повз верби, тихо в’ється,
У сні, немов, води потік,
Буває, хвиля підніметься.

Стежки у травах і піском,
Озерце панське, осокори,
Вздовж поза хатою, двором
Духм’яний берег, косогори.

Калини цвіт, черемух, трав,
У хвилях зілля, лілій диво…
Манив той рай, завжди стрічав
І загадково, і шумливо.

20.07.2024.

Осінній сніг

Перший сніг наче перше кохання,
Випаде швидко – швидко розтане.
Блиском незайманим сяє у вічі,
Та як цнота, все ж зникає навічно.

Ніжних сніжинок пух лебединий,
Змінює раптом в кульбаби жоржини.
Вкутує ватою все на обійсті,
Ще не опавші на дереві листя.

Борошном встеле дахи і покрівлі,
Кучмами всядеться зверху на ринві.
Бджолами крутиться в небі осіннім,
Ще від недавна прозорім і синім.

Білою ковдрою поле вкриває,
Хоч, не надовго, але він не знає.
Гадки не має, що буде відлига,
Зійде водою – зостанеться крига.

Ранком поглянеш – за вікнами сіро,
А ще учора усе було білим!
Ти не сумуй, що зійшов він водою,
Випаде справжній, але вже зимою.