А сніг усе падає й падає.
Не видно стежок і доріг.
Але лиш одним нас порадує –
Надійно посіви укрив.

Бо від морозів захищені
Вони проростуть навесні,
Зеленим густим своїм килимом
Потішать і душу мені.

Радітиме й серце господаря,
Який ці поля засівав,
Тугим золотим хлібним колосом
Віддячить йому у жнива.

2017 р.

Підкрався вечір тихо під вікно
І місяцем моргнув грайливо близько,
Розкинув своє синє полотно
І почепив там зоряне намисто.

І вишиваною фіранкою воно
Гойднулось в вікнах білої хатини,
Закутало усіх казковим сном,
Аж поки ранок в шибку не заблимав.

2020 р.

Коли я дивлюся на небо блакитне
Де хмари шукають свій напрям та шлях,
Коли помічаю красу гір величних
Та їх пишні шати у всіх кольорах

Коли я милуюсь веселкою, полем,
Та снігом, дощем, навіть співом пташок,
То знов наче вперше я стримую подих,
В думках за рядком вже з’явився рядок.

Та сотні дрібниць, навіть посмішки рідних
Дзвінкий сміх малечі, як чує душа
То знов розумію, що всі ці моменти
Складаються разом в поняття “життя”.

Сколихнулася гілка верби,
Зашумів очерет, сколихнувся,
Неба відблиск поглянув з ріки,
Сяйнув променем,
мов посміхнувся.

Зачерпнула долоня води,
Прохолоду, немов, пригубила,
Закортіло ногам побрести
Вздовж росою,
що ніч натрусила.

Трава тихо тулилась до ніг,
Хрускотіло в кущі, шаруділо,
Явір схилений, наче приліг
На пеньок незграбно, невміло.

Чорні крила
змахнув вгору крук,
Сполохнувшись,
сорока скричала,
Залунав, покотивсь дятла стук,
Поміж гілок синиця стрибала.

Річка дихала поряд, текла,
Мов метелика, промінь ловила,
Мовчки руки до неї тягла,
Не мовчала душа, говорила.

Ганна Зубко
13.10.2024.

Сколихнулася гілка верби,
Зашумів очерет, сколихнувся,
Неба відблиск поглянув з ріки,
Сяйнув променем,
мов, посміхнувся.

Зачерпнула долоня води,
Прохолоду, немов, пригубила,
Закортіло ногам побрести
Вздовж росою,
що ніч натрусила.

Трава тихо тулилась до ніг,
Хрускотіло в кущі, шаруділо,
Явір схилений, наче, приліг
На пеньок незграбно, невміло.

Чорні крила
змахнув вгору крук,
Сполохнувшись,
сорока скричала,
Залунав, покотивсь дятла стук,
Поміж гілок синиця стрибала.

Річка дихала поряд, текла,
Мов метелика, промінь ловила,
Мовчки руки до неї тягла,
Не мовчала душа, говорила.

Ганна Зубко
13.10.2024.

Село моє, неначе рай,
Ось там колись шумів зелений гай,
Русалки біля озера жили, сміялись, танцювали,
До смерті людину, подейкують, залоскотали.

А там, де колоситься золота пшениця
І тамує спрагу холодна вода із криниці,
Де сонце ввечері заходить за небокрай, —
Там пісня солов’їна рідного села лунає…

У полі, де маки цвітуть яскраво-червоні,
На пасовищах пасуться воронії коні,
Там воля гуляє, мавки співають,
Спекотне літо вони прославляють.

Було колись — село губилося в піснях,
Тепер квітне лише в моїх словах.
Було колись — співали вечорами
Дівчата з парубками…

Минулося. Зостався спомин.
І слави невеликого села відгомін.
За музику тепер жива природа,
Що співає оду незайманій свободі…

Тяглася стежка вздовж
по полю,
Пшеничний колос всюди зрів,
Ромашок цвіт і маків вволю,
У небі жайворонів спів.

Дорога поряд у камінні,
А збоку ряд тополь старих,
Манив, затягував до тіні,
Ховав від променів жарких.

Плелися коні з возом сіна
Під тарахтіння, скрип коліс,
Пара лелек убік летіла,
Виднівся берег, верболіз.

Ганна Зубко
11.10.2024.

Йшов туман, полем брів,
берегами,
Притомився, присів у долині,
В ніжнім щебеті поміж кущами
І червоній, рясній горобині.

Звис над річкою,
тишею вмився,
В шепіт хвиль
опустивсь на коліна,
І застиг, вже не йшов,
не котився,
Звилась чайка, над ним
тріпотіла.

17.09.2024.

Завітала до ясена тіні,
Вітерець появився в ту мить,
Голоси поміж гілля пташині,
Пух тополь безперервно летить

Осідає на листя, на коси,
Наче мух відганяє рука,
Несе вітер у вранішні роси,
Зарябіла від пуху ріка.

21.08.2024.

Забіг промінь до ясена тіні,
Вітерець появився в ту мить,
Голоси поміж ними пташині,
Пух тополь безперервно летить

Осідає на листя, на роси,
Побіліла стежина близька,
І трави забіліли покоси,
Зарябіла від пуху ріка.

21.08.2024.