О тихі верби,
Що золотом шепочуть із туманів,
У безтурботті вбралися в коралі
І світ мені поламаний відкрили,
Дали чесноти, виплекали крила
Й на них тепер несуся відурання.
Ті тихі верби
В безвісті стояли і соловей
Із піснею своєю
Жахасний страх від мене відганяли,
І тільки листя падало з дерев,
З високих до небес міцних дерев,
Що силою своєю заряджали.
Та й нині я стою у верболозі,
Понад яким ріка стрімка тече
Із гір в діброви, з лісу на рівнини
Та й водоспадом йде з тремких кичер.
Нема в уяві й в дійсності хвилини,
Котру тепер оспівую рядками,
Затягуються незатяжні рани,
Й рождаються собою всякі рими,
Тож гімн красі пестливо написався
Тим тихим вербам, річці, солов’ю,
Кичерам і застиглому гаю
І знову в голові я промовляю:
О тихі верби…

Зірвався вітер, гонить хмари,
Здіймає куряву стовпом,
Йшли, кілометрами долали
Дорогу полем, за селом.

Так крок за кроком,
швидше й швидше,
Важчає ноша у руках,
А грім лунає усе ближче,
Здається нескінченним шлях.

Полився дощ, потоком хлинув,
Ні зупинитись, а ні йти,
Накрив дорогу, мов поглинув,
Очей угору не звести.

З тих пір гроза не доганяє,
Цікавить, інколи дивлюсь,
А от життєва ще лякає,
Її по-справжньому боюсь.

08.06.2024.

Всю обтрусив клен позолоту,
Під сонцем шлях уже не млів,
Десь у калюжах, десь — болото,
Без порошнечі посвіжів.

Кружляє вітер, хмари гонить,
У блиску чорному рілля,
Спустився вечір,
полем бродить,
Зникає в сутінках земля.

05.06.2024.

Прийшла. Добилась.
Слава Богу!
Берег омріяний, ріка,
Огляну зблизька всю дорогу,
Піднімусь вгору по стежках.

Загляну звідти в сині хвилі,
Очима зелень обведу,
Всміхнусь озерцю і калині,
У гаю тінь густу пірну.

Там на пеньку старім вмощуся,
Зіпрусь в могутніх ясенів,
Із джерела води нап’юся,
Задивлюсь, вслухаюсь в птахів

Все дотепер здається раєм,
У травах, квітах ті луги,
Озерце, верби з ясен-гаєм,
У зіллі, хвилях береги.

05.06.2024.

Сонце в небі ясно світить,
Зігріває всіх теплом.
А я йду собі до річки,
Змити втому перед сном,

Насолоджуюсь красою,
Скрізь мальований пейзаж,
Це природа постаралась,
І змішала стільки фарб.

Вітер дує у обличчя,
Я у нього попрошу,
Здуй усе що причепилось,
Від очей і язику.

От уже прийшов до річки,
Що біжить між берегів,
Я пірну в цю прохолоду,
Що додасть здоров’я й сил.

Хай пливуть за течією,
Всі проблеми із життя,
Всі хвороби і невдачі,
В далечінь несе ріка.

Вийду з річки повний сили,
Вітер знов мене зустрів.
І щоб більше сил набратись,
Я багаття розпалив .

Хай воно тепло дарує,
Все лихе згорить в вогні,
І розпалить серце й душу,
Для любові ,без пітьми.

Вже і зорі показались,
І іти додому час,
Щиро дякую природа,
За прекрасний цей релакс.

Чорні хмари дощові небо обліпили,
Чути грім з усіх сторін, капають краплини.
З неба блискавки летять до землі яскраво.
То Перун карає тих хто лихе бажає.

Вийду з хати я під дощ, підніму долоні,
Привітаюсь з Перуном, не боюсь я грому.
Запитаю, чому злий? як у нього справи?
І мені він відповість, ми ж сім’я з Богами.

Дощ сильніше вже іде, я стою щасливий,
Все змиває він з мене і дарує сили,
Кожна капля є жива створена Богами,
А не та що у відрі, свячена попами.

Подивлюсь у небо я, пильно і без страху.
Бо нікому із людей не бажав я жаху,
Не боюся що Перун мене покарає,
Бо по совісті живу,всім добра бажаю.

Усе ближче чути грім, блискавки по всюди.
Ніби справжній феєрверк це небесне чудо.
Нехай нечисть вся біжить від мене і люду.
Ми онуки тих Богів, що рабів не люблять.

Прощалась ніч і ранок згодом,
Лишивши роси і туман,
Із осокорів, біля броду,
Немов пророчив, сич кричав.

В тумані очі дня виднілись,
Промінням згодом заіскривсь,
Спадали роси, сонцем пились,
Із вітром день розговоривсь.

Вслухались верби в шепіт зілля,
У злети, щебети птахів,
У плескіт хвиль і хрускіт гілля,
У скрип безлистих ясенів.

28.05.2024.

Теплий дощику іди,
Суху землю промочи,
Щоб рясніли урожаї,
Соковиті стали трави.

Хай Стрибог жене по небу,
Хмари дощові до мене,
Під дощем я буду грати,
Негатив з себе змивати.

Мати Макош дощик дай,
Щоб зелений був мій край,
На городах все зростало,
Засухи земля не знала.

Дощик, дощик поливай,
Нові сили нам давай,
Щоб босоніж дітлахи,
Міряли калюжі всі.

Ми дощу пісні співаєм,
В гості вже давно чекаєм,
Урятуй нас від посухи,
У віконечко постукай.

Ти пройди по всій окрузі,
По річках,лісах і луках,
Все вологи набереться,
І веселка посміхнеться.

Сонце сходить обрій світить,місяць спать лягає,
Неймовірна ця краса опису не має.
А я йду собі гуляю в цій ранковій тиші,
Мию ноги у росі, та іду до лісу.

Босі ноги від землі сили набирають,
Мене вітер підганяє до природи храму
Підійду до краю лісу,дозволу спитаю,
Чи не проти Лісовик,що я погуляю.

Сонце високо зійшло, всім тепло дарує,
І уже під спів птахів лісом я крокую,
На галявині під дуб покладу гостинці,
Щоб звіряток лісових пригостити трішки.

Потім упаду в траву і заплющу очі,
“Радий що знайшов ти час”,ліс мені шепоче.
Буду мріять про життя під пісні природи,
І набравшись сил сповна я забуду втому.

Пильно в небо подивлюсь в цю безодню синю,
Сам собі в думках скажу ,як же тут красиво.
Той хто в ліс з добром іде,просто відпочити.
Тут гармонію знайде ,між дерев і квітів.

Українське село, мов край казковий,
Де кожна хатка – неначе образ божий.
Тут жайворонки співають на ранок,
А сонце встає в небесах гарячих.

Поля золоті, мов килим розстелений,
Де селянин трудиться, мов богом благословлений.
Корова муркоче, вівці блеють в долині,
Життя в селі – мов весняна казка милі.

У старій церкві дзвони гудуть відгуком,
І душа кожного до віри звертається втом.
Святкові обряди, душевні співи в неділю,
Українське село – велике святиню.

Тут кожен знає кожного за ім’ям,
І важкою працею землю обробляє руками.
Сім’я єдина, як вічне дерево роду,
І тут у серці любов до рідної землі.

У селі чисте джерело , наче пливе вода,
І ліси густі, мов таємничі обрії.
Тут спокій і тиша, ніжність і краса,
Українське село – моя святиня гасла.

І я буду довго жити у селі,
Де серце моє пов’язане з кожною долею.
Бо село моє – це доля й моє життя,
Українське село – моя вічна сила.