Розгорнулися гори мов сторінки,
І розклади комами луги.
Понад ними годяться хмаринки
Миють буйні води береги.
Осередок нашого народу
Лісостепні смуги у серцях.
Все дарує естетичну насолоду,
Гонить стежичками в манівцях.
Книгу гір читати можна вічно,
Кожна з них набір оповідань,
Вранці ліс сіяє так містично
І дарує тисячі бажань.
Удихнувши дух смерек високих
Запах моху мокрого в росі.
Простягтись в просторах цих високих
І завмерти миттю від краси.

Гілля здригнулось —
вітер бродить,
Усе обвіяв, освіжив,
Летить за мною,
тінню ходить,
Дерева теж не полишив.

Потроху тішить,
гонить втому,
Веде, показує стежки,
Вже за вікном
закритим дому,
А він все стукає в шибки.

18.05.2024.

У очі сонце заглядає,
Краде-виманює сльозу,
З ним берег, річка зустрічає,
Садовить поряд, під вербу.

Витає ніжна прохолода,
Берег у зелені, мов ліс,
В голубизну блідого неба
Вже задивився верболіз.

З-за річки церква засіяла,
Рука торкнулася чола,
А хвиля хвилю доганяла,
Втішалась квіткою бджола.

13.05.2024.

Сідало сонце в прохолоді,
Вже клен не сяяв, не горів,
Тягнулась стежка у болоті
Біля замурзаних тинів.

Підходив вечір тихо, сміло,
Невпинно берег хлюпотів,
І заховалось сонце, сіло,
День, мов сірник, перегорів.

13.05.2024.

Здригнув калюжі ранній вітер,
В покосах сіно зворушив,
Дмухнув по вікнах, росу витер,
Знов на дорогу покотив.

По споришах, траві звивався,
Обнюхав стебла чебреців,
Пробігся хвилями й подався
До протилежних берегів.

Услід осоки шелестіли,
І очерет поклони гнув,
На хвилях чайки зарябіли,
Лелека крилами змахнув.

Зозуля поряд десь кувала,
Хтось рахував собі роки,
А хвиля камені лизала
Й човна забутого боки.

10.05.2024.

Одного разу уночі,
Біля багаття в хащах лісу.
Сидів похмурий Лісовик,
Водянику казав він тихо.

Я згадую про ті часи,
Як нас з тобою поважали.
Коли несли смачні дари,
І дозволу у нас питали.

Тепер забули всі про нас,
Приходять,нищать все довкола.
І кажуть ми лише в казках,
Не вірять в хазяїв природи.

Подув легенький вітерець,
І прилетіли Повітрулі,
На гомін Мавки підійшли,
Чорти й Кікімори теж сунуть.

Біля багаття місць нема,
Прийшли забуті всі істоти.
І кожен згадував часи,
Коли з людьми був лад і спокій.

Почувся тріск із-за кущів,
І вийшов Вій піднявши вії.
Та каже що народ забув,
Коли боялись їхню силу.

На місяць виє Вовкулака,
І Перелесник має тугу,
Яга з мітлою теж сидить,
Яку боялись діти всюди.

Аж раптом Лихо в стороні,
Піднявшись голосно сказало,
Про вас забули ,а мене,
Зі страхом завжди пам’ятають.

Тут Доля кинула слівце,
Про мене згадують і нині.
Бо хоче кожен легко жить,
При цьому не приклавши сили.

Після довгого тижня шуму і метушні,
Я не хочу ні барів ні танців.
Хочу я на природу, щоб спокій знайти,
Та відчуть атмосферу релаксу.

Я до лісу піду там знайду озерце,
Між дерев, як люстерко в оправі.
В нім купаються хмари і коси верби
І дуби там стоять величаві.

Я водою омиюсь з того джерела,
Прохолода додасть мені сили.
І багаття на березі я розпалю,
Вогонь випалить все негативне.

Сяду біля багаття з думками зберусь
Відпочину від шуму міського.
Звук природи, це ліки любої душі,
Що лікують від нервів і втоми.

Я послухаю вітер,що хвилі жене,
Що хлюпочуть об берег високий.
Як багаття тріщить і пускає димок,
Дійство це заворожує подих.

І не треба мені спа салон і масаж,
Алкоголь і другі речовини.
Треба вміти здоров’я з природи черпать,
Сила схована в кожній стихії.

Омиваючи пороги,
Без блідої води,
Переповнила городи
Міста на віки.

Тепер там стоїть вода,
Звучали струмки з чистої води.
Рясні дощі правили мною,
Без слов писав вірші.

Щебетали пташки
Над горою.
Дощ скінчився, як літні дні,
Як колись закінчаця вірші.

Пишу слова над горою,
Які були рясні дощі.

Місяць зійшов над густими хмарами,
Ні зорі на небі.
Лише світ місяця пробивається крізь тьму.
Лише місяць прикраша забуті дороги,
По яким ніким не ходять ноги.
Саме місяць освітює кожну краплину.
Вічний спокій в голові,
Коли місяць десь у долині ярким світом проникає
К людям в хати.
Як в морі світяться маяки,
Вже час лягати спати.
Спокійної ночі, читачі.

Не вбивайте Планету,не нищить її,
Вона також жива й має душу.
Не забруднюйте ріки, це вени землі,
Куди ллються отруйні сполуки.

Не рубайте ліси, краще парки садіть,
Бо ліси це легені планети.
Залишіть після себе зелені гаї,
Щоб вам жити прийшлось не в пустелі .

Землю теж бережіть, і на ній не смітіть,
Бо вона годувальниця мати.
Дітям змалку кажіть,як довкілля любить
Як гармонію цю зберігати.

В вік машин, технологій, заради грошей,
Люди нищать планету завзято.
І ніхто не подумав,не буде її
То не будем і ми існувати.