Піднялась зграя,
в далеч полетіла,
Поодинокий лист
вслід тріпотів,
Замерзла річка
стихла, заніміла,
Лиш очерет
невпинно шелестів.

Усе хитавсь,
старався розбудити,
Хвилі шукав
у льодяному склі,
Відгородилась,
щоби відпочити
У прохолоді, у зимовім сні.

Рікою небо
вже не любувалось,
Крутився вітер,
високо злітав,
Примерзле листя
між кущів валялось,
Іскрився іній,
на траві блищав.

08.03.2024.

Піду я до лісу, зеленого храму,
Пройду між дерев і повітря вдихну.
Постою під дубом який сотню років
Стоїть охоронцем у цьому гаю.

Осика струнка за шепоче листками,
Коли між гілок пролетить вітерець.
І в цій атмосфері відчую я спокій,
Забувши проблеми й робочий момент.

Зайду на галявину сонячну,світлу,
По колу берізки біленькі стоять.
Неначе танок водять білі красуні,
Від них неможливо очей відірвать.

Довкола птахи ведуть гучні розмови,
Усі метушаться, кипить тут життя.
А я в ліс прийшов щоб набратись здоров’я,
До мати природи вернулось дитя.

Дивилось небо,
сонцем посміхалось,
З’являвся вітер
й знову десь зникав,
Поодиноке листя осипалось,
Мінявся гай, у осінь поринав.

Ласкали промені
і клена, і калину,
І ніжно вітер листям шелестів,
Дзвінкоголосий щебіт
згори линув,
У переплеті з сумом він летів.

01.03.2024.

Все — верби, річка, береги
Байдужістю стрічає,
Зілля, калини не знайти,
Де Снивода — зростає.

І неважлива та пора,
Чи літня, чи зимова,
Хвилі такі ж, така вода,
Не та краса річко’ва.

У порівнянні всякий раз
Мій погляд все блукає,
Хоч розлучив давно вже час —
Душа не відпускає.

В далекі рветься береги,
Де слід колись лишила,
Іде, відшукує стежки,
На кладку вже ступила.

У плескіт хвиль, верби’ гілля,
До гаю, до калини…
Душею там блукаю я
Щомиті, щогодини.

22.01.2024.

Із минулого схід… коней тупіт…
І туман над рікою… роса…
Прохолода вечірня і захід —
У миттєвім рум’янці краса.

Цвіт садів… і гроза…
щебіт в вербах…
У болоті дорога, горбах…
В незабуте вернутись потреба,
По старих походити стежках.

Під весняним дощем,
вітром впертим,
Попід гілля старої верби,
Сумним поглядом,
люблячим, теплим
Поміж хвиль шепотіння пройти.

28.02.2024.

Вітер ніжився в листі, траві,
Рясним цвітом калина біліла,
Верболіз вздовж купався
в воді,
Вся долина жила-гомоніла.

Колосилися поряд поля,
Несла води ріка, хлюпотіла,
Гай виднівся й озерце здаля —
Все те раєм колись охрестила.

У думках у моїх, у очах
Появилось, струмочком
полилось,
Знов побіглось-пішлось
по стежках,
Стрепенулося серце, забилось.

22.02.2024.

На степі широкому вітер сильний гуляє,
Своїми стогонами трави він колихає.
Він збирає в хоровод пухнасті хмаринки,
І пестить своїм дотиком кожне зернятко в полі.

Скільки таємниць у його шелесті ховається,
Скільки легенд степових у його співах звучить.
Вітер сильний, вільний, як душа степова,
Не зупиняється ні на мить, завжди в русі.

Широкий степ, мов море безмежне,
Де життя бурхливе, де тиша спокійна,
У вітрі йому співати свою пісню,
По степу широкому, на волю пускаючи крила.

Тут, серед просторів, душа знаходить відпочинок,
Тут, де небо безмежне, а земля безкраї,
Тут, де вітер сильний і степ широкий,
Ти відчуваєш себе частиною безмежності.

У вічному танці дивовижної природи,
Де зорі співають нам мелодії вічності,
Де річки в’ються, мов нитка життя,
І ліси шепочуть таємничі слова.

Чиста краса в природі, ніжна й безмежна,
Ллється росами на пелюстки квітів,
Вітер ніжно грає з віттям дерева,
І сонце височить в небесах ясних.

Океан шумить своїм вічним співом,
Пташині пісні линуть в небокраї,
Гори велично стоять серед світу,
І ріки текуть у невичерпну даль.

Така краса, неповторна та чиста,
Віддзеркалюється в очах людини,
Щоб ми бачили усю її велич,
І зберігали її назавжди в серці.

О, чиста красо, дивовижна природа,
Ти наш найбільший скарб, наша надія,
Ми пильнуватимем за тобою завжди,
І будемо любити тебе безмежно.

У світі, де квіти розцвітають у полі,
Де ріки течуть чисті та гіркі солі,
Там краса чиста, як ранкова роса,
Що блищить на сонці, ніжна й неповторна.

Краса чиста, як усмішка дитинства,
Що зігріває серце, мов найтепліша свіча.
Вона відбивається у краплинах дощу,
І відчувається в теплі весняного проміння.

Це краса горілких барв казкового лісу,
Де кожна стежка веде до нової мрії.
Це краса вільної пташини в небесах,
Що кружляє над полями, вільна, мов вітер.

Краса чиста, як слізка радості на вустах,
Що розквітає усюди, де звучить музика.
Вона піднімає душу, мов крила на вітер,
І вчить нас бачити красу у кожному кроці.

Нехай ця краса чиста сяє завжди в нас,
І нехай ми бачимо її у всьому навколо.
Бо краса чиста — це найвища нагорода,
Яку дарує нам життя, як подарунок від Бога.

Вітер дує, сонце світить, весна приходить в трави густі,
Де квіти розцвітають, а дерева співають в лузі.
Вітер ніжний гладить трави, приносячи запахи весни,
Сонце світить яскраво, ніби палає в останнім сні.

Тече річка повільно, мов в’язень в своїх уявах,
Де відбиваються проміння, що на нього зливаються згори.
Вітер дує, сонце світить, і душа відчуває радість,
Бо природа пробуджується, ніби дітям вона народжується.

Ліс шумить та співає, мов дивний оркестр природи,
Де кожен гілочка, кожна травинка, кожен листочок,
Додає свій голос у цю велику симфонію,
Де вітер дує, сонце світить, і життя народжується вновь.

Нехай ця весна буде даром для кожного серця,
І нехай вітер завжди дме у спину, несучи нас вперед,
Бо коли вітер дує, сонце світить, то світло перемоги,
І ми відчуваємо, що життя — це вічний вогонь кохання.