Молодії літа наші
Колись вгору піднімались,
Тепер котяться згори,
Наче тії гарбузи.
Роки…Роки… Вже немало
Нам зозуля накувала.
І зогледітись не встигли –
Як промчали, десь побігли.

І серпанком легким срібним
Русу косу ви покрили,
На чолі лишили зморшку,
Молодо лиш сяють очі,
Їх ви не змогли змінити,
А ще серденько. Любити
Не втомились вони й досі,
Хоч прийшла життєва осінь.

2020 р.

А за вікном, а за вікном
Холодний вітер із дощем.
Забрали журавлі тепло,
У серці ж залишили щем.

Журавлики ви, журавлі,
Нехай же буде шлях легким
І ви до рідної землі
Всі повертайтесь навесні.

Падає листя у траву,
Як вишиваний килимок.
Осене, забери журбу,
Позбав мене сумних думок.

А краще сонечком потіш,
Під ноги золото стели,
Душу мою зігрій хутчіш,
У ній ти радість посели.

2018 р.

Побувала, звідки, завше, вороття немає,
Де панує вічна тиша, широчінь без краю.
Порожнеча, вакуум, нескінчений простір,
Де думки твої та мрії ніби на помості.
Де тебе сканує всесвіт на вчинки та дії,
Де немає майбутнього, немає надії.
Там володарює вічність, там час не існує.
Забуття тече рікою, до моря прямує
Моря мертвого, там хвилі не грають із вітром
Воно тихе та спокійне, поблискує сріблом.
Затягує невідомість спокоєм казковим.
Не хочеться повертатись туди, де б`ють словом.
Де тривога і неспокій душу розривають,
Де в агонії думки б`ються та палають.
Та назовні , у життя, невідома сила,
Виштовхнула з забуття, енергію влила.
Тож я мушу жити далі і життю радіти,
Бо і тут буває добре, правди ніде діти.

Скинувши тіло, мов зношений одяг,
Душа полетіла у вись в небуття.
Де зорі палають вогнем у просторі,
Де вічність, можливо, дасть нове життя.

Душа відпочине, від стресу земного,
Від тягот, сум’яття, хвороб і турбот.
Та Всесвіт її скинув донизу знову,
Мовляв, не влаштовуй життю ти бойкот!

Живи і радій дню прожитому, ночі.
Борись за життя і хвороби минуть.
Взяла до уваги слова ці пророчі –
Адже й на землі люди якось живуть.

Напевне, я тут щось ще не завершила
Якщо мене виштовхнули з небуття.
Потрібно боротися й з`явиться сила,
Наснага, енергія та сенс буття.

За келихом вина зі Смертю,
Розмова лилася неспішно.
«Скажи, що значить слово жити?» –
Спитала Смерть мене зловтішно.-
«Безмежний спокій я дарую.
Життя –це біг часу невпинний?»
Надпив вино, відповіла я,
Всміхнувшись, ніби то, невинно :
-«Уважно вислухати тишу,
Порозумітися з собою.
Поринути думками в безкрай,
Відмовитися від двобою.
Побачити різноманіття
довкілля та красу природи.
Відчути спокій, рівновагу
та необмежену свободу.
Почути спів пташок веселий,
Та подих вітерця вдихнути.
П`янке, немов вино, повітря
Із насолодою ковтнути.
Відчути легке оп`яніння
І радість, що живеш на світі,
що вірні та надійні друзі
Поблизу, поруч на орбіті.
Послати у безмежність Богу
Подяку за його творіння :
За землю, за життя , за себе,
За світле сонячне проміння,
За усвідомлення буття.
Ось це все – щастя і ЖИТТЯ!»

Говорять зі мной у ві сні навіть ті
кому байдужий
На всіх парах біжу до тебе
Обминаючи калюжі
Говорять зі мною у сні навіть ті
Кому не цікаво
А я все їм вірю, що все це насправді.
Але такого насправді не бувало

Говорять зі мною ві сні навіть ті хто давно вже забув
Ті хто давно вже забув, що я колись поруч був
Говорять зі мною ві сні навіть ті хто цього не бажали
Та я все біжу на всіх парах до тебе
Хоч мене і не чекали

17 жовтня 2024

Хатину білу ясени
Із усіх боків обступили,
Як рідну матінку сини
Від вітру й снігу захистили.

Гіллям помахують вони,
Неначе крилами лелеки
Чи гордії гірські орли,
Від неї зло женуть далеко.

Оберігають від біди,
Шепочуть неньці щось приємне.
Давно їх тут хтось посадив,
Тягнуться нині аж до неба.

Вона ж маленька поміж них
Стоїть, їй нічого боятись,
У неї ж є захисники –
Могутні ясени гіллясті.

2017 р.

Скільки себе пам”ятаю –
Завжди й всюди я співаю,
Бо пісень багато знаю,
Вони жить допомагають.

Так, журлива серце крає,
Жартівлива звеселяє,
Віру в краще теж вселяє,
Вдім надію закликає.

Та любов”ю зігріває,
Ще й коханням огортає
І на творчість надихає.
Як без пісні жить – не знаю.

2016 р.

Хоч літа на осінь повернули,
Літечком вони вже відцвіли.
Та кохать серденько не забуло
І любов”ю повниться завжди.

То дарма, що кучері сріблясті
Із русявих стали вже давно.
Та душа моя так прагне щастя,
Віддавать тобі своє тепло.

І нехай вже сиві свої скроні,
Але очі сяють як тоді.
Мої руки у своїх долонях
Зігрівай, бо ми ще молоді.

2021 р.

На порожньому подвір”ї
Розрослися бур”яни.
Не було тут вже літ скільки
Нікогісінько до них.

Не нагадує нічого,
Що колись жили отут,
Лише гойдалка свій голос
Подає – скрипучий звук.

Якось вона збереглася
Ще на яблуні старій.
Хто коли на ній гойдався,
Не згадати уже їй.

І вона вже ледве дише,
Але все таки жива.
Вітерець її колише
Й пісню соловей співа.

2021 р.