Поки думка не пішла збережу її я,
Я писав вже про книгу цю і сон пустий,
А знаєте що єднає їх так Океан,
Наші сни це теж океан він такий же,
Намагається задовольнити свого глядача різнобарвними формами,
Но в суті він являє собою желеподібну масу яка намагається бути живою.
Цю думку я хотів залишити на пергаменті, навіть електроному.

Під напливом пишу рядки ці пишу я,

Уявити я собі не міг що фільм вплив міг мати такий,

Під напливом відчуттів досі я,

Шлях героя для кожного має бути,

Шлях його це шлях кожного до пробудження,

А скільки суті в словах цих:

"Вони говорять що їх тіла це енергія і відати її треба буде" і зразу питання, а Кому?,

А коли за Пандору бій був у розпалі,

Я слів найти не в змозі, щоб описати той наплив це не тільки непросто бій за планету, а за право собою бути,

На останок тільки це сказати хочу "Саллі час прокидатися".

Під напливом рядки ці пишу,
Пригадав момент я з книги цей,
Вирішив написати хто читав напевно пам'ятає,
В кінці Кріс по океану гуляв,
Момент з частинкою цього океану з ним в контакт ввійшли,
Він пройшов єтап важливий,
В нього досвід був жорсткий,
Но дуже важливий,
Океан розвитку бажав,
Але й всій команді хотів допомогти,
Хотів щоб свої найбільш вразливі спогади пригадали,
З дорогими людьми могли попрощатися і головне віднайшли свій Океан,
І герой з цим справився як міг,
Пам'ятай в кожному свій Океан.

Чуєш Спиш? Ну спи собі,
А поки спиш чаша твоя до дна вже їде,
Розлив вино в ній, а що залишилося те віддав за дарма,
Вино чи кров не важливо вже,
Все вилилося та багрянцем ріки залило
Прокинься та подивися на чашу свою поки пізно не стало і зовсім пустим ти не залишився,
Та багрових вод із рік не спробував.

Невже злякався слів моїх, а ти не бійсь,
Нехай кров кипить, а вино парує,
Запам'ятай дорогі назад немає,
Минуле міф, а майбутнє ще не розкрита легенда,
Важливий тільки цей момент тож нехай вино кипить а кров парує.

Пам'ятаєш писав про кров і вино,
Пам'ятаєш писав про ріки з багрянцем,
Пам'ятаєш писав момент дитинства твій прекрасний,
Прочитав ти їх що ж з тобою стало після того?
Краще стало чи навпаки зле,
Як серця стук на це відбив.

Раз серця стук і кров з вином він змішав,
Два серця стук і сумно можливо стало за долю рік,
Три серця стук і спогад мимоволі милий з дитинства пролетів,
Чотири серця стук думка промайнула, а не сплю чи часом я,
Ну що як себе ти відчув добре чи зле,
Німа відповідь на вустах.

Закрив очі й сон прийшов.
Різний він буває і веселий або сумний.
Бажань виконання або кошмар страшний.
Але придивись уважно що з за ним сховалося.
Придивись і побачиш враз.
Розсипалося все та явило свій образ початковий.
Пустоту, холодну пустоту.
Злякався та очі відкрив.
І німе питання на вустах, а справді чи відкрив.

Я впевнений, що покохають після смерті.
Я знаю, що будуть плакáти..
Але спитаю в них лише одне..
Чому при житті, про ці слова.. не розказати..?

Чому ви всі мовчали - що так любите?
Чому ви так мовчали - що цінуєте..
А вот тепер мене немає..
І ваші сльози.. знову.. на могилу припадає...

Вони знову капають на цей цемент..
Але мені вже якось байдуже - на ваший комплімент!
Мені ці всі слова, потрібні були вчора.
А сьогодні я вже труп, а вчора ще був тут.

Вот і все.. Закінчилась історія.. Яку ми починали...
Я хотів з дитинства, зіграти на гітарі.
Але зіграв на нервах, справді.. я жалію
Вже якось навіть байдуже, що ноги оніміють.

Якби ж я так умів літати
Якби ж я так палати міг
Як Сонценосець цей проклятий,
Який вознісся понад всіх

Якби ж я теж умів творити
Ті чудеса, що творить він
Якби ж умів я говорити
Тим словом, що неначе дзвін

Якби ж я теж умів вселяти
В серця людей палючий жар
Якби ж я теж умів сіяти
Якби ж мені діставсь той дар

Та як би сильно не хотів
Цей дар тобі Він не дозволить мати
Натомість спустить тисячі хортів
Які зжеруть тебе, бо твій уділ – страждати

Відчув себе неначе в клітці
І бачив все він через ґрати
Усе трималось на тоненькій нитці
Яку так легко обірвати

Над пусткою важкої втрати
Звивається і через ґрати
Він тягне руку пустоті
Рука зникає в темноті

В якій не бачить він нічого
Лиш крики чує він страшні
Але не знає він, від кого
Усе довкола наче уві сні

Він плаче чорними сльозами
І жаль, і страх його бере
Сміється він й маха руками
І гучно так, що в горлі аж дере

І він хапається руками
За ґрати й намагається втекти
У них вгризається зубами
Щоб вибратися з темноти

Та марно все це, скільки не старатись
З безодні тої він не утече
Не варто йому навіть намагатись
Так тільки швидше упаде

Сам винен, сам себе прирік
Щодня, щомісяця і кожен рік
Сидіти тут й дивитися крізь ґрати
У власній голові й страждати

Онук тихенько запитав:
- Дідусю, коли найкраще промовчати?
Старий похмуро проказав:
- У мить, коли найбільше хочеться кричати
- Просте мовчання, хлопче, деколи вражає
Навіть того, хто не жаліючи себе волає