О, Щастя, ти таке примхливе
Приходиш лиш коли захочеш
Ти, наче океан бурхливе
Своїми хвилями лоскочеш

О, Щастя, ти таке мінливе
Багато тебе є, наповнюєш ти все
Мені підморгуєш, таке грайливе
І хвиля твоя десь мене несе

О, Щастя, ти таке зрадливе
Зникаєш в найпотрібніший момент
Чому таке ти вередливе?
Чому прекрасну мить руйнуєш вщент?

Ти завжди дурнем був, і ним же залишився
Час іде, а ти нічому не навчився
І попри всі твої життя роки
Ти далі робиш однакові помилки

Коли до тебе це дійде?
Коли ти зрозумієш,
Що дурість до добра не доведе
Ти з нею тільки тлієш

Ти тільки тлієш, не палаєш
Вдаєш, ніби не помічаєш,
Як розум твій гниє повільно
Ти ним уже не володієш вільно

Він, як і ти — стагнує швидко
На це дивитись важко й бридко
Не присвячений жодній меті,
Він помирає в муках у смітті

Усім і кожному лиш правду мусиш ти казати,
Бо з правди благо будеш мати
Будеш щасливим ти тоді,
Бо правда виручить у будь-якій біді

Лиш правдою встилай свій шлях
Живи по ній, неси її усюди
По всіх містах і селах, і полях,
Лиш правдою керуються всі люди

Казали так, з дитинства так навчали,
Що правда — то найвище з усіх благ
Лиш правдою здобудеш перемогу,
Бо правда — найгостріша з усіх шпаг

І де ж та правда в найпотрібніший момент?
Сховалася кудись? Ні, її вкрали
Скували міцно й через городи
Притягли в ліс й замордували

Були часи, яких уже не буде
І що тоді було, і хто був — неважливо
Навряд чи хтось науку з тих часів здобуде
Здається зараз, це є майже неможливо

Ішли часи, мінялися епохи,
А дещо не змінилося нітрохи
Споконвіків на цій землі
Щось наче в часовій петлі

Відповіда за це людина.
Це невесела все ж картина,
Людина може й розвивалась,
Та сутність істинна її зосталась

У сутність кожного з людей
Закладено такі основи:
Безмежна жадність до грошей
І жага влади до відняття мови

Століття за століттями ішли
Та до нічого нового ми не прийшли
Заради влади та багатства
Не боїмося навіть рабства

З тих сивих пір нічого не змінилось,
Яким було, таким і залишилось
Як війни йшли, так йтимуть далі
Яке ж нам діло до моралі?

Ну нащо ж думать про майбутнє?
Невже щось вийде з нього путнє?
Навіщо нам втрачати час
На те, що може й не зачепить нас?

Ми краще нищити будемо
Усе й усіх, кого знайдемо
Заради цілі, не за так
Влаштовуємо цей бардак.

Отак живемо й будем жити
Нема бажання щось змінити
Навіщо ж руйнувать історію
Й вигадувати кращого життя теорію?

Чи бідним був, чи паном уродився,
Чи правив ти, або до ніг чиїхсь стелився,
Колись піде душа у круговерть.
Кінець для всіх один — це смерть

Вона зрівняє все й усіх
І під її залізний сміх,
У вічність рівними рядами,
Перед самії райські брами

Ступатимуть, як божевільні,
Забувши те, як були вільні,
Як прокажені будуть йти
І ланцюги свої тягти

Мільйони душ, неначе різних,
Таких могутніх, владних, грізних.
Тепер вони в колонну встали
І перед суд останній стали

Однакові, всі як один,
Забули тисячі годин,
Які в житті вони прожили
І скільки вклали у це сили.

Тож не важливо ким ти був,
Якої слави ти набув,
Чи добрий був, а може злий,
Чудово бачив, або був сліпий,

Колись усе це завершиться,
Колись життя твоє скінчиться.
Тоді прийде стара з косою
І забере тебе з собою.

У мороці, де лиш кружляє тінь,
У підземеллях всіх забутих мрій,
Куди забороня глядіти лінь,
Похований великий скарб твій

Лежить весь попелом укритий
І не живий він, і не вбитий
Забутий усіма лиш він,
Бо згадки всі про нього — тлін

Той скарб ніхто ніколи не жадає,
Ніхто заради нього не живе,
Вдає ж бо кожен, що ніхто його не має,
І далі по життю собі пливе

Колись усе змінитись може,
І кожен іншому про скарб той розповість,
Чинитимуть усі лиш так, як людям гоже
Згадають, що найбільший скарб їх — совість.

Як часто думав я про те,
Чому у світі все таке?
Чому влаштоване все так?
Чому довкола нас бардак?

Хто правило те написав,
Щоб той, що сильний, зневажав
Того, хто слабшим уродився
Й собі тихенько десь тулився?

Хто видумав такі закони,
Щоб люд трудившись без утоми
Маленькі крихточки збирав
Зі столу тих, хто нагло крав?

Хто душами торгує враз,
І хто підписує наказ,
На смерть готуючи мільйони,
Формуючи їх в батальйони?

Чому дурня всім править, а не мудрість?
Наскільки люди все ж возносять дурість,
Так сліпо віруючи в тих,
Хто лиш брехню вклада у подих

Чому існує усе без зміни?
Які у всіх на це причини?
Чому всі терплять цей бардак?
І що ж з цим світом все ж не так?

На жаль, на це питання, поки,
Дадуть лиш відповідь пророки,
А ми, карбуючи лиш кроки,
Йдемо й надалі крізь життя потоки.

Серед мільярдів голосів,
Думок мільйонів різних,
Та під байдужі погляди богів,
Блукає Тінь, серед стихій тих грізних.

Вона мандрує тихо й непомітно.
Ніхто не гляне в бік її привітно.
Між духів цих одноманітних,
Зустріне Тінь лиш погляди гранітні

Вона-бо відрізняється від них,
Вона-бо думає і творить,
Вона-бо зневажає усіх тих,
Шаблонністю хто світ потворить.

Неначе сокіл, що по небу плине,
Як той потік, який з гір лине,
Летить Душа за небокрай
З надією потрапить в Рай

Летить крізь хмари в небеса
І споглядає чудеса,
Де землю м'яко, наче тінь,
Вкривають тисячі хотінь

Де люди думають грошима,
Де правило життя - "я хочу ще!",
Де помирає Істина незрима,
Де людяність впадає в урвище

Мільярди душ живуть бажанням,
Забувши геть про почуття
І світ сповняючи стражданням
Втрачають з ними сенс життя.

Зорі з небесного ложа
Шукають очима стежину земну.
"Чом з життям людським так схожий? -
Спитаю у старого полину-
Чом серед весняних злив
Таким гірким удався?
Чи вдосталь ніколи не пив?
Чи в росах не купався? -
То зібралась по краплині
Гіркота далеких літ.
Він береже її донині
Уже багато-багато століть.
Він вкрадавсь у високі жита,
Вплітавсь у пшеничну солому,
Щоб чулась вічна гіркота
У хлібі степовому.
Стою одна й не без жалю
Ловлю себе на тому нині,
Що вже троянди менш люблю,
А більше кущик полині.