Усім і кожному лиш правду мусиш ти казати,
Бо з правди благо будеш мати
Будеш щасливим ти тоді,
Бо правда виручить у будь-якій біді

Лиш правдою встилай свій шлях
Живи по ній, неси її усюди
По всіх містах і селах, і полях,
Лиш правдою керуються всі люди

Казали так, з дитинства так навчали,
Що правда — то найвище з усіх благ
Лиш правдою здобудеш перемогу,
Бо правда — найгостріша з усіх шпаг

І де ж та правда в найпотрібніший момент?
Сховалася кудись? Ні, її вкрали
Скували міцно й через городи
Притягли в ліс й замордували

Були часи, яких уже не буде
І що тоді було, і хто був — неважливо
Навряд чи хтось науку з тих часів здобуде
Здається зараз, це є майже неможливо

Ішли часи, мінялися епохи,
А дещо не змінилося нітрохи
Споконвіків на цій землі
Щось наче в часовій петлі

Відповіда за це людина.
Це невесела все ж картина,
Людина може й розвивалась,
Та сутність істинна її зосталась

У сутність кожного з людей
Закладено такі основи:
Безмежна жадність до грошей
І жага влади до відняття мови

Століття за століттями ішли
Та до нічого нового ми не прийшли
Заради влади та багатства
Не боїмося навіть рабства

З тих сивих пір нічого не змінилось,
Яким було, таким і залишилось
Як війни йшли, так йтимуть далі
Яке ж нам діло до моралі?

Ну нащо ж думать про майбутнє?
Невже щось вийде з нього путнє?
Навіщо нам втрачати час
На те, що може й не зачепить нас?

Ми краще нищити будемо
Усе й усіх, кого знайдемо
Заради цілі, не за так
Влаштовуємо цей бардак.

Отак живемо й будем жити
Нема бажання щось змінити
Навіщо ж руйнувать історію
Й вигадувати кращого життя теорію?

Чи бідним був, чи паном уродився,
Чи правив ти, або до ніг чиїхсь стелився,
Колись піде душа у круговерть.
Кінець для всіх один — це смерть

Вона зрівняє все й усіх
І під її залізний сміх,
У вічність рівними рядами,
Перед самії райські брами

Ступатимуть, як божевільні,
Забувши те, як були вільні,
Як прокажені будуть йти
І ланцюги свої тягти

Мільйони душ, неначе різних,
Таких могутніх, владних, грізних.
Тепер вони в колонну встали
І перед суд останній стали

Однакові, всі як один,
Забули тисячі годин,
Які в житті вони прожили
І скільки вклали у це сили.

Тож не важливо ким ти був,
Якої слави ти набув,
Чи добрий був, а може злий,
Чудово бачив, або був сліпий,

Колись усе це завершиться,
Колись життя твоє скінчиться.
Тоді прийде стара з косою
І забере тебе з собою.

У мороці, де лиш кружляє тінь,
У підземеллях всіх забутих мрій,
Куди забороня глядіти лінь,
Похований великий скарб твій

Лежить весь попелом укритий
І не живий він, і не вбитий
Забутий усіма лиш він,
Бо згадки всі про нього — тлін

Той скарб ніхто ніколи не жадає,
Ніхто заради нього не живе,
Вдає ж бо кожен, що ніхто його не має,
І далі по життю собі пливе

Колись усе змінитись може,
І кожен іншому про скарб той розповість,
Чинитимуть усі лиш так, як людям гоже
Згадають, що найбільший скарб їх — совість.

Як часто думав я про те,
Чому у світі все таке?
Чому влаштоване все так?
Чому довкола нас бардак?

Хто правило те написав,
Щоб той, що сильний, зневажав
Того, хто слабшим уродився
Й собі тихенько десь тулився?

Хто видумав такі закони,
Щоб люд трудившись без утоми
Маленькі крихточки збирав
Зі столу тих, хто нагло крав?

Хто душами торгує враз,
І хто підписує наказ,
На смерть готуючи мільйони,
Формуючи їх в батальйони?

Чому дурня всім править, а не мудрість?
Наскільки люди все ж возносять дурість,
Так сліпо віруючи в тих,
Хто лиш брехню вклада у подих

Чому існує усе без зміни?
Які у всіх на це причини?
Чому всі терплять цей бардак?
І що ж з цим світом все ж не так?

На жаль, на це питання, поки,
Дадуть лиш відповідь пророки,
А ми, карбуючи лиш кроки,
Йдемо й надалі крізь життя потоки.

Серед мільярдів голосів,
Думок мільйонів різних,
Та під байдужі погляди богів,
Блукає Тінь, серед стихій тих грізних.

Вона мандрує тихо й непомітно.
Ніхто не гляне в бік її привітно.
Між духів цих одноманітних,
Зустріне Тінь лиш погляди гранітні

Вона-бо відрізняється від них,
Вона-бо думає і творить,
Вона-бо зневажає усіх тих,
Шаблонністю хто світ потворить.

Неначе сокіл, що по небу плине,
Як той потік, який з гір лине,
Летить Душа за небокрай
З надією потрапить в Рай

Летить крізь хмари в небеса
І споглядає чудеса,
Де землю м'яко, наче тінь,
Вкривають тисячі хотінь

Де люди думають грошима,
Де правило життя - "я хочу ще!",
Де помирає Істина незрима,
Де людяність впадає в урвище

Мільярди душ живуть бажанням,
Забувши геть про почуття
І світ сповняючи стражданням
Втрачають з ними сенс життя.

Зорі з небесного ложа
Шукають очима стежину земну.
"Чом з життям людським так схожий? -
Спитаю у старого полину-
Чом серед весняних злив
Таким гірким удався?
Чи вдосталь ніколи не пив?
Чи в росах не купався? -
То зібралась по краплині
Гіркота далеких літ.
Він береже її донині
Уже багато-багато століть.
Він вкрадавсь у високі жита,
Вплітавсь у пшеничну солому,
Щоб чулась вічна гіркота
У хлібі степовому.
Стою одна й не без жалю
Ловлю себе на тому нині,
Що вже троянди менш люблю,
А більше кущик полині.

Впала Ушиця у джуржівські долоні,
Через неї корівки додому молоко несуть,
Край греблі з річки білі коні
З білими хмарками воду п'ють.
І я так хочу впасти в ці долоні,
Пригадавши дитинство своє.
Яке затишшя на всій оболонні!..
Краса ця торкає серце моє.
У світі іншої краси не треба,
Спустившись до Ушиці-ріки
Бачиш:земля ще думає про небо
І небо тримає про землю думки...

В долоні пітьми до рання
Стомлено впали хатинки,
Вийду за село і стану-
В дорогу життя сплелися стежки.
По ній так швидко промчала
Юність, як вогник далекий,
За обрієм десь згасала.
Пролітали над садом лелеки.
Осінь пізня пахне весною
Та приходить час, заплатити треба
За те, що лишилось за спиною
Всім тим, що буде попереду.