На полицях — досконалі, без тіні вагань,
Зі стандартним обличчям і вічною славою.
Вони — еталони чужих сподівань,
Стоять у музейній глушині крижаною заставою.

А я — серед них, ніби теж з ідеалів,
Хоч маю лиш зовнішність — маску, не суть.
Усмішка — звіт, а не спалах печалі,
І кожен мій крок — це не я, це мій культ.

Мене не ліпили з натхнення й свободи,
Мене — підганяли під форму й канон.
Я мрію про хаос, про помилки, про втому —
Та знов повертаюсь на власний закон.

Я знаю, що істина — поза вітринами,
Та звичка сильніша за крик і за страх.
Я б з радістю впала, розбилась уламками —
Та знов усміхаюсь у цих чотирьох стінах…

Пишу, коли плачу. Не в силах мовчати —
Цей вірш мені ближчий за подих живий.
Сльоза — не для світу, сльоза — щоб зізнатись,
Як тяжко в мені уживається біль.

Коли не лишилось ні слів, ні надії,
Я сідаю в темряві, мов у сповідь.
І кожна рядкова розбита повія —
Це тихе прохання у когось, до слів.

Коли моє серце тріщить на шматочки,
Коли дихання рве на вологі листи —
Я пишу… і чорнило пливе по сорочці,
А сльози у рими встигають вплести.

Ти не побачиш цей вірш, не прочитаєш.
Він живе між рядками, мов сповідь дитинна,
У ніч, де всі двері давно зачинили.

Я плачу — і кожна солона краплина
Стає наче нота у струнній тиші.
Це болем зіткана моя половина,
Це кров моя в буквах. Це — я у вірші.

Пишу, не ховаючись більше за маску,
Не граю у сильну, не брешу собі.
Бо сльози — це чесно. Бо сльози — це ласка,
Якої бракує мені у журбі.

І, може, колись ти цей вірш відчитаєш,
Мов пальцями серце моє проживеш.
І в тиші своєї душі впізнаєш
Як плаче той, хто віршем живе.

Я пригадую знову…
Веселкове кохання…
Мов мелодії звуки, в кришталевій росі…
Наче музики серця пориви останні
Зігрівають й леліють усі миті в житті…
Відчуття пурпурове в весняній заграві,
Мов промінчиком сонця по шибці бринить…
І танцюють у пам’яті круговерті життєві…
Все нехай зачекає….
Ще раз хоч на мить.
Я полину у юність …
В ці чудові світанки, що тріпочуть у серці
Мов джерельна вода.
Все нехай зачекає….
Я в осінньому танці …
Ще танцює у вальсі душа молода…

Серед сотні облич брехні
Обираю я серцю миле.
Буде боляче? Певно ні,
Але я заощаджу сили.
Серед тисяч сумних очей,
Я шукатиму твої сірі.
Наче тінь догорівший свічей,
Що тепер виглядають змарнілі.
Серед сутінок міста твого,
По дорогах розмитих туманом.
Два уламки дощу на обличчі,
Залишають у серці рани.
Сірі очі печуть в саме серце,
Проходою літним днем.
Гострий погляд неначе з перцем,
Миті зустрічі ми збережемо.

різні в світі
є жінки.
розпізнати
можеш ти?

по очах,
руках, словах,
чи зриває
з нею дах?)

енергетики
сповна?
чи істерика
вона?

чи зручна,
чи не зручна?
чи ручна,
чи не ручна?)

різні в світі
є квітки.
так же само
і жінки.

є тендітні —
без колючки,
і не штучки,
і не сучки.

але всі купляють
рози —
хоч і колються
занози.

15:07, 31/01/2020 (м. Тернопіль, вул. Бордуляка)

А хто для мене ти?
Якщо зломив всі попередні стіни,
І зруйнував мости.
То ж хто для мене ти?
Якщо без тебе більше не можу дихати,
В страху я самоти.
А хто для мене ти?
Якщо один цілунок і серце тріпотись,
Зриваючись за мить.
А хто для мене ти?
Якщо очей блакить сильніше неба
До себе погляд мій манить.
А хто для мене ти?
Дарований моментом що душу бередить,
І в пам’яті горить.
То ж хто для мене ти?
Коли без тебе сенсу нема у світі жить,
Без тебе й не болить.
То ж хто для мене ти?
Той самий що ламає і що лікує в мить.
За ким туга летить.
То ж хто для мене ти?
Яскравого світанку найперша думка зранку,
Й остання мимохідь.

де були сотні обіцянок,
тепер — прокляття без вагань.
життя, скажу, таки цікаве:
не зрозуміти цих змагань.

не треба мені зла бажати —
слова вертаються, як гра,
яка не зможе врятувати,
як воду, що тече з відра.

не кличте хворою, прошу я,
мій суд — це Бог, не язики.
і правда там, де я, ночує –
і в правді пишуться рядки.

мастили словом як повидлом,
і повторяли: “ти повір”.
усе таємне стало видно,
і без повтору цей ефір.

і хай сміються мені в спину,
і шепчуть нишком — “не така”.
я маю тишу, маю силу,
яка в мовчанні проростá.

05:11, 25/12/2019 (м. Тернопіль, вул. Бордуляка)

називай мене моїм ім’ям:
без прикрас та обгортки м’якої:
і не котик чи зайчик, маля,
не тваринка я поруч з тобою.

не “малишка”, “мала” чи “моя”
часто чую таке непритомно;
бо забувши про моє ім’я,
ти мене не помітиш рандомно.

хочеш знати мене? — запитай,
не пиши «солоденька» у чаті.
щиро, ніжно мене називай,
а не можеш — то краще мовчати.

00:18, 25/11/2019 (м. Тернопіль, вул. Бордуляка)

вже запізно мене щось питати —
краще просто замкнися і йди.
моя тиша здачу вміє віддати
на твої “винна точно лиш ти!”

мене нудить від верещання,
що “не так, сину, винна вона”
лише дії — правдиве кохання,
а не в купі “не я” як лайна.

і я стала жорсткіша, гординя,
хоч у серці тремчу, ледь стою.
ти жалієшся своїй родині,
я жаліюсь лиш богу в кутку.

не врятують ці справи коректор,
хоч відмінниця завжди була.
а хто ти? ти мені не директор
і не в балах моя тут вина.

і нехай надто гучно я пишу,
і спалила відмінниці міст,
свою двієчницю я не залишу,
в ній свобода і міцності зміст.

00:15, 23/11/2019 (м. Тернопіль, вул. Бордуляка)

у мені живуть чотири:
одна — вперта, мов стіна.
друга — сяє, як те щастя,
чи сама, чи не сама.

третя — ніжна і ранима,
прочитай з її лиця;
а четверта — як картина:
як мистецтво з рук творця.

усі разом – блискавиці:
то сміються, то у бій.
всі чотири таємниці
так живуть в душі моїй.

14:59, 04/11/2019 (Тернопіль, вул. Бордуляка)