Присядьте, пане, є до Вас розмова
Розповісти Вам хочу я
Про що? Історія не нова
Вона про складнощі буття

Бачте, пане, сталось так,
Що жив собі один простак
І сильно, пане, запишався
І навіть, дурень, закохався

Так, пане, не дивуйтесь
І сильно, пане, не турбуйтесь
Отримав дурень по заслузі -
Щодня він у страшенній тузі

Чому, спитаєте мене?
О зараз буде щось смішне
Розуму він не спитався
І що утнув? Ха, взяв й зізнався

І як Ви думаєте що?
Перетворився він в ніщо
Таким як був і до того
Та не шкодуйте Ви його

Ви насміхайтеся із нього
Де ж дурня ще знайдеш такого?
Кому ж потрібен він такий,
Простак та ще й дурний?

Погляд твій пече вогнем,
Усмішка твоя тне мечем,
Усе лежить це тягарем
в моєму серці.
У ньому дві стихії
вже довго сходяться у герці:
Розум б'ється з почуттями,
Б'ється сильно, до нестями,
Але завжди програє.
І буде так, допоки є
усмішка на твоїх устах

Стільки хочу я сказати
Стільки хочу написати
Я про тебе, лиш про тебе
Маю я такі потреби

Але ти це не оціниш
Ти у відповідь лиш кинеш:
- Нащо ти це написав?
Нащо знову це згадав?

- Чітко сказано тобі
Забудь назавжди й навіть в сні
Не смій собі це уявляти
Ніколи цього ти не будеш мати

Тебе я чітко зрозумів
І все зробив, що лиш зумів,
Щоб було так, як хочеш ти
Та не досяг цієї я мети

Думки про тебе не зникають
У саме серце проникають,
По тілу ріками течуть
І так безжалісно печуть

Ох, що ж зробити з цим я можу?
Не зміг від тебе збудувати огорожу
Сумна із цього вийшла би картина
На жаль, я усього лише людина

Легенько над тобою я схилюся,
На вухо щось тихенько прошепчу,
Опісля лагідно до тебе пригорнуся,
І в миті цій навіки замовчу

А ти і далі будеш посміхатись,
І далі вдалину дивитися будеш,
А я і далі буду сподіватись,
Що цього разу ти не утечеш

І згодом ти обернешся до мене,
Поглянеш в очі глибиною всіх морів,
І подаруєш щастя незбагненне -
Слова, що все життя я б слухати хотів

Та знову раптом танеш ти туманом,
І знову губишся серед високих крон.
І знову виявилося це обманом,
І знову це, на жаль, був сон

У світі безліч слів, їх — як зірок на небі
Багато й не згадаєш при потребі

Між них лише одне мене цікавить
Лише одне так сильно вабить

До нього часто повертаюсь я
І слово це — твоє ім'я

А чи була та мить? - Себе питаю
І поки відповіді точної не маю.

Здалося, може, лиш мені,
А, може, це думки дурні?

Воно у мить цю сталося,
Чи лиш у сні примарилося?

Невже це все ж було воно?
Якщо й було, то чи давно?

Чи може вчора, або нині?
У ранці, може? О котрій годині?

Як важко зрозуміти це
Якби ж воно зізналося в лице

Чи це воно було в ту мить
Чи це воно у грудях щемить

Чи це воно дає нам ціль
І водночас нестерпний біль

Чи це воно в мить щастя й насолоди,
Мить справжнього життя, у мить свободи?

А чи була та мить узагалі?
Мабуть, таки була

Напнуті вітрила несуть корабель
Морем, що забуте усіма
Віддаляє його вітер від земель
Де його нічого не трима

Розбиває хвилі корабель
Моря, що забуте усіма
Поспіша подалі від земель
Де для нього місця вже нема

Оминає скелі корабель
У морі, що забуте усіма
Не чекає тут його загибель
Смерть сьогодні солодко дріма

Йде у невідоме корабель
Морем, що забуте усіма
До незвіданих земель
Йде, але дарма

Доплива до краю корабель
Моря, що забуте усіма
Подає в безодню корабель
Надії де нема

Луна. І сум. Лунає сум.
Палахкотять вогні.
Ніяк не можу я позбутися тих дум,
Що болем повнять скроні.

Хвилина. І година. І доба.
Час летить нещадно.
Як гостро в мене вгризлася журба.
У ній я почуваюсь безпорадно.

День. Ніч. Місяць і зірки.
Усе міняється так швидко
Здається, що примружуся й минуть віки.
Від цього страшно й гидко.

Радість. Сонце. Забуття.
Дихати так вільно.
Потім все йде в забуття
І стискає сильно.

Друзі. Щастя. І кохання -
Це відчуття казкове.
Воно ж найгірше покарання,
Лише на мить чудове.

Початок. Середина і кінець.
Все є і раптом вже немає.
Все з часом сходить нанівець.
Чому й для чого? Цього ніхто не знає.

Нарешті все? Кінець?
Скінчилася вистава?
Актори всі вклонилися й впала завіса.
Овації лунають зусібіч.
Лишаєшся з собою віч-на-віч.
Ти справді, хлопче, молодець.
Так добре тобі зараз жити,
Але себе не легко обдурити
Хоча ти й хитрий достобіса.
Вогонь, що у тобі палав вже згас
Ти тільки оболонка від того, ким був
Давно уже минув той час,
В якому славу ти здобув.
Та попри це ти крутишся й надалі,
Неначе все залишилося як було,
Неначе "браво!" тільки-но гуло.
Ти балансуєш на тоненькій палі.
Марнуєш час і зводиш собі ґрати.
Навіщо ж мучитись й брехати?
Давно пора вже здатися й програти.

Нічне блукання серед снів.
Удалині ліхтар палахкотів.
Легенький дощик накрапав.
Усе навкруг туман вкривав.

Я йшов на світло ліхтаря,
Що тьмяно світить віддаля,
Як той маяк у темноті,
Показуючи шлях мені.

Що я шукаю тут у снах? Не знаю.
Можливо від буденності тікаю
У світ чарівний поринаючи щоразу,
Як той пустельник, що знайшов оазу.

Можливо я шукаю порятунку
Й найбажанішого у житті дарунку,
Який довіку хочу мати.
Його лиш сни спроможні дати.

Та котрий саме сон мені потрібний?
На що він має буть подібний?
Без відповіді це питання.
Тому й продовжую блукання.

Колись, можливо, я його знайду.
Колись. Колись, та не сьогодні.
До тої миті тисячі кілометрів пройду
По цій холодній і пустій безодні.