Ти, хто сміло йде крізь жар,
Хто у часи важкі дає надію,
Хто попри хаос серце гріє,
Проводячи крізь всесвіту кошмар

Ти, з тобою що вмирають на устах.
Ти, єднаєш що народи.
Ти, кого виводять на холстах.
Ти, що уособлюєш всі нагороди.

Ти завжди промінь сонця в темноті.
Ковток повітря свіжого у духоті.
Заради тебе попри перепони,
Ідуть в майбутнє цілі легіони

Серед сміття ти жменя діамантів.
Серед пустелі ти мов озеро з водою.
Про тебе писано мільйони фоліантів,
Та жоден не відтворить істину твою.

Ти перше та останнє у житті.
Ти — альфа і омега.
Цілі покоління гинуть в забутті,
Лишаючи по собі пам'ять лиш про тебе

Полиць безкрайніх постав вид
Усіяних масками
Де між рядів, неначе привид
Хтось плине спритно ласкою

Вже новий день, і час настав
Вже треба обирати
Щоб знову безлічі вистав
І безліч ролей грати

Спинився Хтось і руку простягнув,
- Що б взять, ніхто щоб не збагнув
Не зрозумів те, ким я є
Яка ж сьогодні маска це сховає?

- Веселу взяти, чи сумну?
Рум'яну, чи, може, бліду?
Можливо цю, що успіхом блищить?
А може ту, що жалістю фонить?

- Як важко стало обирати.
Кого ж сьогодні мені грати?
Може на це махнуть рукою
Й прикинутися все ж собою?

За всі блага мені миліша
Звичайна та простенька тиша
Коли останній звук вже згас
Коли став видимим сам час

Коли неначе ти пірнаєш
У пустку, де нема нічого
Коли від світу утікаєш
Туди, немає де нікого

Тоді стаєш ти наче вільний
Тоді стаєш ти справді сильний
Тоді ти входиш у цю фазу,
Коли ти можеш все й одразу

Коли до краю підійде життя,
Коли все йтиме в забуття,
Зустрінемося ми з тобою,
І разом сповнені журбою,

Згадаємо минулі дні,
Де ми, неначе кораблі,
Пливли собі посеред моря,
І як не знали вдвох ми горя

Як сонце лагідно світило,
Як море тихо говорило,
Як шепотіло нам казки,
Картин виводячи мазки

Картин чудових, неймовірних
Про мудреців, свободі вірних
Про двох людей в відкритім морі
І як ведуть кудись їх зорі

Ті зорі вказують їм шлях,
Куди вони на кораблях,
Змагаючись із вітром путнім,
Пливуть під парусом могутнім

Колись з тобою ми кохали.
Із почуттям ми цим літали,
Неначе в яснім небі птах,
Забувши геть про слово страх

Удвох колись під деревом сиділи.
Частенько там про мрії гомоніли.
Легенько листя шелестіло
Й до нас тихенько шепотіло

Та плинув час — нещадний пан
І листя з дерева опало
Тоді ударив барабан
І дерево вмить запалало

Згоріло дерево у мить
І з ним згоріла мрія
І посивіла неба враз блакить
Погасла вже надія

Ми розійшлися в різні боки,
Неначе все було у сні.
У різні сторони карбують ноги кроки.
Не чути більше радості пісні

І довго темрявою ми блукали,
Забувши світлі почуття,
Забувши щастя, що ми мали
І канули у небуття

От час настав, і зорі спалахнули.
Вистави всі завершилися вмить.
Тоді багато душ збагнули,
Що вітер зовсім не шумить

Настала тиша, що поглинула усіх.
Навіки зник у день цей сміх.
Поглинула усіх туга,
Заграла десь сумна фуга

І зникло все, неначе й не було,
Неначе й не з'являлося воно.
І вкрила темрява весь світ,
Неначе землю квітів цвіт

До краю підійшло життя.
Усе вже йде до забуття.
Ми знов зустрілися з тобою,
І разом сповнені журбою,

Згадали ми минулі дні
Де ми, неначе кораблі,
Пливли собі посеред моря
І як не знали вдвох ми горя

У мить останню за руки ми взялися,
Сльозу останню пролили
І без страху назустріч долі подалися,
Згадавши в щасті разом як жили.

Посеред світу дерево стоїть
Під деревом тим дід сидить
Він кобзу у руках тримає
Й на ній тихесенько щось грає

Мелодія та невесела
Вона похмура й трішки зла
Настільки, що сусідні села
Всі огорнула в мить туга

Луна та музика усюди
По всіх оселях і дворах
Її усі місцеві люди
Невпинно чують в головах

Селяни сильно схвилювались:
Луна туга не день, не два
Вони всі радитись зібрались
І разом вибрали собі посла

Посол до дерева подавсь
Ішов він впевнено і мужньо
Побачив діда, з кобзою що гравсь
І привітавсь до нього дружньо

Старий підвів на нього очі
Та грати все ж не перестав
Стояв посол би так до ночі,
Та раптом місію свою згадав

Заговорив посол поволі,
Про ту мелодію сумну,
Про те, що у селі всі кволі
Вже котрий день усі без сну

Продовжував він говорити
А дід все грав собі та грав
Посол звернувся знов до нього
Та дід уваги не звертав

Сумна мелодія лунала
І далі тугу наганяла
Посол, постоявши, пішов
Бо відповіді тут не знайшов

Бринять тужливо кобзи струни
Луна летить у небеса
Бринять, карбують туги руни
Та не стаються чудеса

Сидить старий, на кобзі грає
Сльоза тихесенько тече
Бо сум той клятий час не повертає
У серці полум'я пече

Не має дід для кого жити
Не має вже кого любити
Всі спогади ще не забуті
Вони лиш привиди закуті

Вони лиш допікають сильно,
Не відпускають жити вільно
Вони як ланцюги залізні
Полонять душу міцно й грізно

Минули дні, мелодія вже не лунає
Не чути вже, як кобза грає
Радіють разом всі в селі
Знов радість ходить по землі

Посеред світу дерево стоїть
Під деревом тим дід лежить
Він кобзу у руках тримає
Та більш ніколи кобза не заграє

Під трояндовими
вітрилами
розпочиналося мило так
все,
що дощами зайшлося,
як тільки но впала
осінь
зі сливових нагих гілочОк
у замріяний грою
садочок.
Пожовкли амурні записочки.
ЦяцЯнок слова, коми,
рисочки
ізслИзнули в мокрий шпориш.
Не чекаю.
Не виходиш.
Два тижні у серці мжичить :
"Не покличу... Не покличе..."

Приглядітись,
побачити,
Покохати,
вкрасти...
За край неба полетіти
від людської власти,
від людського розуміння,
світу сього суду...
Лиш думати про коріння -
квіточок не буде.
Те дарма, що не зав'яжуть,
але ж розів'ються.
Покіль осінь слово скаже -
То ж вЕсни минуться.
Ось, подивишся назад,
уперед поглянеш -
Кругом хлющ і снігопад;
А ген - ген -
тумани.
Кохай мене, мила квітко,
докіль не зав'южить
і в очах блищать лелітки...
Кохай дуже - дуже.

Скажіть, у вас таке бувало,
Коли вам не писали листи?
Коли вайбер і месенджер мовчали.
І... відчуття всесвітньої самоти...
І той, хто був для вас найріднішим,
Раптом став чомусь чужим.
Без причин уже не пише більше,
Переписку ви видаляли із ним...
Скажіть, вам телеграми осінь слала,
Жбурляючи листям у вікно?
І так підозріло-байдуже мовчала,
Ніби їй до вас все одно...
Скажіть, у вас таке бувало,
Коли вам не писали листи?
Коли вайбер і месенджер мовчали...
І... відчуття всесвітньої самоти...

Сонно кліпає спекотний день,
Розлігшись на землі принаднім лоні,
Ніби води чекаючи з небесних жмень,
Підставивши свої жаркі долоні...
А справді, так хочеться дощів
І ще таких, що сунуться стіною,
Щоб підставити їм обличчя мерщій
Й вмиватись їх життєдайною водою.
І слухати дует цей спеки із грозою,
І всміхатись втомлено-щасливо?
Люблю шепіт дощу над водою,
До нестями люблю літню зливу.

Ох, літо, літо пишне і яскраве!..
Стоять майори в кольорових сорочках,
Троянди квітнуть гордо й величаво,
Небо в хмаринках, наче в латочках.
Виблискує світанок в росах-діамантах,
Розплавлене повітря мерехтить,
Метелики танцюють на пуантах
І ніби застигає мить...
Радію зігріваючись теплом
Під літніми променями сонця...
Тиша... Її голуб сколихне крилом,
Залишивши хлібець у моїй долонці