Засипав липень липу цвітом,
П'ють бджоли солодкі липові меди
І, мов вогник,гойдаються в суцвіттях...
Тут юності моєї згубились сліди.
Ми стрілись в липні...
Пам' ятаєш?
П'янили липи ароматом нас.
Пройшли роки... Може хоч в сон завітаєш?
Ніч п' янку липневу вип'ємо ще раз.
Буяє літо... І липа знов зацвіла.
Спогади майнули в далечінь.
Де колись щасливою з тобою була
Та від щастя лишилася тінь...

Зібравши в кошик зорепад,
У жменьку крапельку тепла
Через оливкові левади
Від мене осінь пішла,
Лиш на згадку мені залишила:
Лампадки яблук золотих,
Над рікою провела кадилом
Між верб високих густих.
Осіннє полум'я калини
Пестять холодні подих вітрів,
Вслухаюсь у плач журавлинний
В падолисті моїх років...

У серці своєму куди заховатися
Від злив осінніх і холодів?
Не зможу я серцем усім закохатись
У вітряну пору затяжних дощів.
Осінь насправді не люблять самотні,
Що п'ють край вікна каву чи чай.
Обійми глибокі, наче безодня,
Їм потрібні, а не тихе"прощай".
Так хочеться в цю осінню пору тепла,
Глінтвейн на двох заварити,
Щоб любов по венах потекла
І щоб осінь цю не раз хотілось повторити...

Троянди пізні -
сліпа любов.
Ізнову різні,
ми разом знов.
Осінній вечір.
Холодний грог.
Ми не до речі,
та все ж, удвох.
Бажаєм зріти
і боїмось,
Щоби уздріти
нам не прийшлось
Сліпе хотіння
сліпу любов -
Троянд осінніх
бентежну кров.

Прошу, не раньте словом матерів,
Їх теплом сад зігріть неважко.
Щоб спочить-не може місця зігріть,
Не всидить сидьма рання пташка.
В холодний ранок, пізньої ночі
Одним - одна вона весь час,
Вишиває внучечці сорочку
І тихо молиться за вас.
Прошу, не раньте словом матерів
Справи буддені киньте на мить,
Спішіть туди, де між яворів
Їх теплий вогник ще горить

Сріблястий туманець, що покриває сливи
І у траві коників сюрчання,
Зорепаду серпневого злива
І вітер щось нашіптує до рання.
Аромат спілих гарбузів
Над селом пропливає
І місяць розкривши очі свої
Між листя дерев заглядає
А я дивлюся в коханого очі,
Вдихаю повітря осіннє.
Такі красиві теплі ночі
Бувають тільки в Україні.

За вікнами сніг усе сильніш,
Сумно наодинці із думками,
Нікому вже не вірю ні на гріш.
Чом усе це трапилося з нами?
Давно я знаю:ти не мій,
А пам'ять тебе не може відпустити,
Все, що я маю-номер твій,
Сім цифр-раптово подзвонити.
Я долі дякую за те,
Що можу, хоч згадати про минуле,
Хоч боляче та то пусте,
Хоч боляче, тебе ще не забула,
Хоч час біжить не в тому річ
Його ніяк не зупинити,
Як колись у Новорічну ніч
Так хочеться тобі подзвонити.

Весну чекають всі, зиму ж-ні,
Бо зима-то холод і завії.
Зимою холодно й мені,
Лиш спогади про тебе гріють
Ну що ж, нехай зима іде.
Сади прикрасить інієм сріблястим,
Між хмар барвінком небо зацвіте..
Ти згадуєш мене? Скажи. Як часто?
А я люблю у вечори зимові
Впадати в спогади чудесні,
Гортать, як кінострічку дні чудові
І наші згадувати весни...

Пливу по хвилях пам'яті в дитинство своє,
Де стежка вузька край села,
Де сосна, мов консерж' є
Дерев'яної хвіртки сон стерегла,
Де в білій сукні хмарка-мандрівниця
Від сонця сад захищала
І скрипів самотньо журавель криничний,
Коли бабуся воду брала.
Досі мені хата сниться
В куточку скриня, образ під калиною...
З роками стає серцю ближча
Хата в якій долівка змащена глиною...

Повсюди така тиша... Тиша.
Пухнастий сніг спускають небеса.
Зима-імпресіоністка картину пише,
А в тій картині диво і краса.
Синій обрій, жовті паралелі,
Сонце схоже так на памаранч,
До рук вона взяла акварелі...
Синиця в сад завітала на ланч...
Леонардо да Вінчі, а чи Гогена
Кіе льотьор дьо сет туаль?
Зима пише картини для мене,
А в тій картині краса і печаль...