Зима, як розбита вітрами скрипка,
Не випросить в неї любові пісню,
Мороз натхненно малює на шибках
Троянди білі... пізні...
І, здається, все навкруг обледеніло,
Обледеніло в серці і в душі.
Сніжні рими до вікна підлетіли,
Присіли на мої вірші...
Спиваю мандарин солодкий запах,
Торкаюсь морозом мальованої троянди,
На хвої маленьких лапках
Виблискують сніжинки, мов гірлянди.

Мороз малює сніжний диптих
На скрижалях мойого вікна
Відспівав псалми вітер й притих,
Далеко за лісом стихла луна.
І лише тільки ельфи снігопаду
Кружляють біля юних ялин,
Хмари схожі на цукрову вату,
Між них місяць - золотий мандарин.
Стоїть зима на своїм п'єдесталі,
Задумано дивиться вдаль,
В її погляді я упізнала
Твою тугу й розлуки печаль.

Цей кут посадки у дубах-
Мов спогадів моїх причал,
Сюди лечу, неначе птах,
Щоб хвильку в юності украсть.
Тиша... Заростає стежина
(Так млостно стає на душі)
Червонощока ховається малина
Серед високих трав і кущів.
Серцю моєму дорога ця місцина
Забути-означає зрадить її.
Та як? Коли ти був єдиним
В цвітінні серця і мрій.
Вже роки звертають на осінь,
Бабине літо присіло в косях,
А в серці не заростає досі
Цей кут посадки у дубах...

Твій образ все ще милий мені,
Усмішка і очі сині веселі,
Як чистий струмок навесні,
Як сонячний промінь в оселі.
Ми розтались з тобою давно,
Хочу на тебе ще раз подивитись,
Кохання, як з розбитої чаші вино
Пролилось вволю не встигла напитись.
Одцвіла весна, як білий сад,
Відшумлять і води, і грози
Ти мене згадаєш, як прийде листопад
І на очах твоїх з'являться сльози.

В кімнаті запахло чаєм з ожини,
Котру ми зірвали в берегах,
Стіл розклав крило скатертини,
Неначе випадково поранений птах.
Чай слізьми підсолений
І стілець навпроти пустує
Перед примарний образом душу оголюю,
Хоч знаю:ти мене не чуєш.
У колисці грудної клітини
Свою любов до тебе колихаю
І охололий чай з ожини,
Мов отруту залпом випиваю

Коли неначе жовтим шарфом
Дерева вкриються в саду,
Наструнить вітер свою арфу
Згадаєш мене ти молоду.
Небесний дах осипле жаром
Палюча осені рука
І захитаються над яром
Рожеві вії будяка,
І десь на втомленій дорозі
Дощі змахнуть злегка сльозу
І я забувши свою осінь
Тебе чекатиму внизу.

Може, не віриш, але я кохала,
Досі кохаю в душі,
На тебе славу свою поміняла б?
Ну що мені оті вірші?..
Для тебе залишусь чужою
Вирвавшись з любовних тенет.
Ти давно вже чоловік другої,
Я ж просто- відомий поет.
Не потрібні мені творчі злети
Тільки б ти був мій,
А тут ще за віщось величають поетом
І грайливо моргають з-під вій.
Я для тебе залишусь чужою,
Але кохатиму, наче уперше...
Ти давно вже чоловік другої,
А я лиш-поетеса...

Лист пожовклий, не живий,
листопад сховає.
Серед тисяч безнадій
сподівання маю:
враз між голої мітли
журливого клена
із осінньої імли
кохання зелене
травнем лагідним п'янким
ніжно посміхнеться
всупереч мільйонам зим
у моєму серці.
Навпаки гіркому нині
розхристаних вишень -
мрії мої голубині -
вЕресові вІрші.
Летіть, летіть, яснокрилі,
з - понад перевесла
у садочки облетілі,
у змарнілі весни ;
До сердець,
котрих згасають життєдайні жерла.
Говоріть! Хай кожен знає!
Кохання не вмерло!
Щоб шукали його знову:
шукали уперто...
В мирі, створенім з любови,
кохання - безсмертне.

А вже трояндам жовтим наново цвісти
тепла замало.
Писала осінь прописні свої листи
біля вокзалу.
Але що є оті написані слова - пуста полова.
Забава мила паперова
нежива
без тіла й крови.
У букви мертвої питатися тепла
пуття немає.
Блакитні потяги приспішує імла
двох небокраїв.
От - от розлучать наші долі
причіпні
світи вагонів -
Тож не за прописом
вклади до рук мені
твої долоні.
Я поцілую їх з любов'ю,
що пройшла,
а ти потому
Ласкавим порухом змахнеш
з мого чола
сердечну втому.
Ось на пероні розтавання гомонить
хвилюється.
Моє тепло в твоїх очах
в останню мить
розчулиться.
Промовить тихо :
"Не журись.
Лишень минеться
суєта,
Осіннім кленом на узліссі надішлю
тобі листа. "
Моя троянда...