Хризантеми пізні не весніють,
Хризантеми пізні не цвітуть -
Літо бабине пелюсткою леліють,
Літо бабине у осені крадуть.
Збайдужілі ранки, зимні роси
теплих днів люб'язність не збагнуть -
Сонечко, руде хлопчисько босе,
вірні квіти вгору підштовхнуть :
"Сміливішим будь, рудоволосе!
Хай іще сьогодні нам радіти
в погляді осінньому розкосім
нетривкому бабиному літу."

Плигав зі старого дуба
у скирту соломи
Вересень червоночубий...
Тут поставлю кому:
плигав, плигав,
плигав, плигав, ...
Те його стосується.
Але в нашому садочку
яблука цілуються.
Тулиться рожевощоке
до своєї любочки:
"Добрий ранок )
Цмоки - цмоки)
Прокидайся, бубочка)
Літобабника у гості
будемо чекати -
один одному до млості
щічки цілувати.
Покіль вересень в солому
жевжиком плигає.
Покіль сонечко з теплом
до нас повертає.
До осінньої Покрови,
холодів жовтневих
цілуй мене завше знову,
щастя яблуневе! ".

вона обирала тінь
завжди і в усіх випадках
на свято - лампадки , свічки
і з книжкою і канапками
життя за цупкими фіранками
музейно
віддалено
холодно
лиш кава гаряча до максимуму
лиш светр об'ємисто - вовняний

вона уникала чуттів
не вірила в магію слова
для неї кохання і біль
були до нестямності схожими
горнулась у мамині речі
читала до ранку поеми
чужа
не своя
недоречна
і попри це - вельми цікава

цікава настільки , що інші
довколишність
люди
трамваї
ненавиділи її , кохаючи
кохали її , ненавидячи...

Роззуємо нашу любов,
хай трішки вона відпочине.
У жовтні,
будь - щО - будь,
ізнов
в саду симиренка поспіне.
Сховають вчорашні гріхи
опалим покровом горіхи.
Колись повернуться птахи.
Але не обернуться ріки.
На прикрість,
чи може на сміх
відійде усе листопадом.
Брехливо кохатиме сніг
гілки яблуневого саду.
Обіймам, цілункам, словам
спричинимо млосну мороку
на заздрість сумним
одиноким ночам
Без тебе,
Без мене...
Та поки -
роззуємо нашу любов.

Летіть у вирій, почуття.
Риштуйте зграї, поцілунки.
Для вас, пісень моїх пустунки,
назад не має вороття.
Пощо вам ґавити хвилини -
спішіть туди, де є тепло;
де повне гроно горобини
червоним досі не було.
Вже полини дощами дишуть.
Вітри пожовклим листям пишуть
нові слова, нові рядки
Новій, котра під тороки
верби старої захопила
моїх віршів родючу силу.
У локон золотий вплела.
Понад землею понесла
разом зі мною наодинці
на ледь помітній павутинці
блакитнооку і руду,
любов огнисту молоду,
Осінь.

Передо мной всегда картина,
Как я сижу в автомобиле,
А ты идешь солнцем сияя,
Мне мою душу освещая.

Светом своим ты ослепила
Двоих в другом автомобиле.
Завороженные сидели
И на тебя только смотрели.

Какою гордостью пылал -
Ко мне, ко мне ты только шла.
В любви купался я тогда,
И до сих пор влюблен в тебя.

09-04-2023

Весна надумала
мій серпень покохати.
Нехай, що вже черемхи
у тяжу -
Квітучу не втомлюся
цілувати.
До неї крізь серпанок
побіжу.
Десятку п'ятому
сміливо скажуть, ні :
зухвалі хочу,
безпардонні буду.
Амурам наплювать,
як приймуть люди
моє запізнє літо
у весні.
Лише одне для серця
є пророчим -
то, зайчик сонячний
у рідному вікні;
то, незбагненні
проліскові очі,
котрі свій квітень
віддають мені.

...казали що вона ніколи
ніколи , чуєш ? не була своєю
завжди чужа , завжди якась
непевна
знайомі ? ні
а подруги - тим паче
вона чужинкою собі щодня
і плаче
ніхто ніколи тих не бачив сліз
на людях завше - посмішка й мовчанка
але ж хто вірить в те , що показне ?
для сліз і плачу - ніч
і дике поле
бо плакала вона лише вночі
їй сновидінь полон був не під силу
блукала
марила
шукала
голосила
а вдень - нічого
лишень тиша
тиша...

...казали , що вона тебе чекала
не знала хто ти
відкіля
чорнявий ти
білявий
чи русявий
чи може злитий молоком віків

...казали , що вона начаклувала
що долю наперед свою й твою
дізналася
знайшла
затаврувала
і від тих часів чекала на своє

хто-зна
говорять люди різне
балакають
від себе додають
чи можна вірити у всі ті оповідки ?

хто-зна
можливо
схочеш
перевір

вона ще й досі там когось чекає
ще й досі , кажуть , плаче
самота
можливо казка
а можливо правда
от тільки якщо так -
чия ж тоді вона ?

Виноград поліз угору
угоркою.
Підійду - торкну тебе
недоторкану.
До сливок синеньких
кетяги туляться.
Солоденькі солоденько
цілуються.
Украду тебе у мами,
у татка
під угорку - виноград,
солодятко.
Разом стрінемо
серпневий
серпанок.
Ти, мій ранок молодий,
милий ранок.
Розімкне петрів батіг
сині очі.
Жити би без тебе зміг...
Та не хочу.
Простягнувся виноград
понад сливою.
Ох, нема путі назад
від красивої.

Цілуй же мене, фрумусете,
побачусь з тобою нескоро.
Гукають ворожі багнети
на пир за високі гори.
Тобі прошепчу :
" Кохаю."
Але не проси -
не залишусь:
В отцівському рідному краї
війна розкривавила тишу.
З'єднала нас пристрасть навіки
в огненне, прекрасне, єдине
без упину, без меж,
без ліку...
Сподівайся, люби -
не загину.
У коханні твоєму згораю.
За Карпати до него лину.
Та ж себе не знайду,
не дізнаю,
як лиш ним розлюблю Україну.
Цілуй же мене, фрумусете,
наче вперше,
неначе востаннє.
Бо ж на прощальнім
слові
куплета
мій потяг у горах розтане.

фрумусете (frumuseţe) румунською - красуня