Писати вірші важко,бо ти розказуєш про все.
Про себе,мрії,думи та життя,
Розказуєш про ненависть,кохання та дива.
Але ж як вкласти сенс у звичайнісінькі слова?
Коли ти пишеш через силу,то сенсу там "як кіт наплакав",
Сиди над ним хоч день,хоч рік,а краще вже не стане,ні.
Писати вірші важко,але пиши лиш від душі,
Тоді і сенсу не потрібно, знайдеться сам,зародиться в тобі..
...їй щодня тримати його , а йому її - щоночі
листівки з обіймами щоранку один одному
цілувати екрани телефонів на відстані
і чекати на зустріч у лютому місяці
тішити змучені серця спогадами
вона про автобус , а він про обійми
сідати в той самий час вечеряти
і спати йти до своїх ліжок з надією
"Хіба то щастя ?" - зітхати стороннім людям
стороннім філософам , як завше , видніше
а їм удвох
мовчки
в двобою
заради любові перемагати відстані...
2023 рік
Серпень сумний.
Щасливі троянди.
Яблука пізні -
ні смаку, ані соку...
Вечір.
Безвітря.
Ліжко - шаланда...
Одиноко.
Місяць у небі -
диня рожева.
Зорі - коні.
Хмари - карети.
Щастя моє
синьооке липневе,
де ти?
Кохання, стій.
Нам далі не піти.
Ось Мендельсон
замовк на половині.
У серці довгими
зробились тіні.
Іксу дорівнює
рівняння :
я плюс ти.
Сади налиті
білим плодом
спілим.
Червоним
марить вересень
на вітах.
Пробач.
Пробач...
Бо ж ти мене
любила.
А я лише навчився
нас терпіти
допоки невідоме
ізнайдеться
у нелегкім рівнянні
мого серця:
Я+ТИ =Х
Тобою сповна,
Тобою по вінця,
П'янкіша вина,
Дорожча червінця,
Хода молода,
М'ята, рута, полин,
Вогонь і вода,
Сукня вище колін.
Щастя моє
на тоненьких підборах,
Знаю -
ти є,
Вірю - стрінемось скоро
Там,
де скочать з підніжки
на перон
загорілі ніжки.
***
Подай но,
друже, Зефіре,
мою одиноку ліру.
Змети
зі столу робочого
все,
чим горіти не хочу я.
Натхненням наповни бокали,
Щоб струни рівно
заграли
для ямбів,
чи то для хореїв
про щастя,
про мене,
про неї.
Хай буде у серці
млосно.
Хай буде серці
терпко
від тебе,
солодкоголоса
тендітнораменна,
Евтерпа.
Схилилась калина, замерзла…
Холодний листопад сніжИть…
На небі всі зіроньки щезли,
У темряві Світ людський спить…
Калина сама…одинока…
На гронах красуні печаль…
Синичка летіла високо,
Відчула її біль і жаль…
Присіла на крону, схилилась:
“Калино, ще трішки терпи!
Бо Небеса розчинились!
І вийде Зоря із пітьми!”
Бо, як і Христа розпинали –
Поглинула темрява Світ,
А потім всі сурми заграли!
Воскресло життя – вічність літ…
Калина з пітьми стрепенулась,
Підняла до Сонця гілля!
Синичці у слід посміхнулась…
Воскресне – настане Життя!
Засівають поле хлібороби,
Хоч гримлять гранати, кулі дроби,
Бо непереможні, нездоланні!
Засівають хлібом поле зрання.
Бо ці руки в золоті колосся,
Можуть пестити дітей волосся…
Можуть Землю рідну обійняти,
Виглядає з лану стара мати…
Славні предки духом укріпили!
У нащадків їхня воля й сила!
Нездоланні та непереможні!
Забуяють хлібом поля “вольні”…
Задивлялася так пильно на пшеницю,
Йшла по полю молода вдовиця;
Хай колоситься, нехай буяє,
Погляд його знову пригадає.
Око вранішньої зірки,-
Мата Харі,
Ти світи, як серце жінки –
Ясно стане…
Хай проллється на людей –
Небесна милість,
І настане ясний день –
Знову снилось…
Паралельно йде життя,
Бомби рвуться…
Так болить людська душа –
Болю кручі…
Але пташка пролетить,
Заспіває…
Зачарує ніжна мить,
День ласкавий…
Тільки ти не затухай,-
Мата Харі,
Бо ми варті жити – знай!
Крик за хмари…
Ми чекаємо новЕ:
Ранок…свіжість…
Пітьма згине, пропаде!
Божа милість…
Солдатське серце так клекоче
І тіло в холоді дрижить…
Та Віра є – крізь призму ночі,
Снаряд не зможе долетіть!
А в небі птАхи пролітають…
Вони не вісники біди,
Бо воїнів оберігає –
Велична Матір на Землі!
Поранення не відчувають,
Якщо зачепить куля в миті,
Свята Покрова захищає,
Дає Надію, щоби жити!
Не одинокий ти у полі,
Там не одна твоя душа,
Повір, мій друже, над тобою –
Діва Марія і вона…
Прокладе шлях твій переможний:
У славі, з лаврами вінця!
Бо у тобі велична Сила –
Безсмертного Захисника!
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
