не треба їй казати про любов
вона вже знає , що слова вартують
так склалося , не винен тут ніхто
так інколи в життях наших трапляється
слова - шедеври почуттів і вражень
коли у хоку чи сонет сплітаються
слова дарують і слова вбивають
між "так" і "ні" нічого не лишається
не треба їй обіцянок святих
невже ж під силу буде все зробити ?
так інколи буває у житті
що доля і слова ідуть нарізно
тож краще не кажи їй зайвих слів
лиш ті , котрі і так казати мусиш
"привіт" , "чекаю" , "хочу" , "не пущу"
і справжніх їх для неї буде досить...

2022 рік

Туман..
День звичайний,але якийсь не такий,
І все місто ніби перестало говорити.
Усі сховалися по своїх домівках,
І ніхто не сміється проходячи повз тебе.
Лише ти йдеш дорогою і думаєш,
Думаєш про своє життя,
Таке ж дивне як і цей день..
Шукаєш свою дорогу,як поїзд свою колію,
Але він знаходить її,а твій шлях якийсь заплутаний.
Навіть твої вуста,промовляючи кожен день одні й ті самі слова,глаголять їх по різному..
Любов?Ненависть? Хоч якісь почуття..?
Але ти вже звиклась з цим тужливим життям,
І просто чекаєш на той шлях ,
Ніби поїзд свою колію,свій щоденний путь..

Сяйво від місяця яскраво світило
В зеленому лузі віночки плели
Пустити у воду їх кожна хотіла
Та що там ховалося не знали вони

Заходили в воду холодну як лід
Віночки пускали й гляділи на цвіт
На небі засяяла вже зірка ясна
А з озера виплила русалка красна

До річки занесла і в воду поклала,
Тоді ті слова вона і сказала :
«Не бійтеся води,підходьте ближче сюди,
Затягнуть руки слизькі вас на дно,
Але не бійтеся,вам буде уже всеодно.»

***
Зорі не потонуть у ставку.
Лише обережно,
зовсім трішки
перед тим,
як простувати пішки
вгору,
до сузірної хатинки,
один одному
на темнім бережку
камінцем шорстким
навперемінку
під вербою
тут, на мілині
закушпЕлені
свої
обімнуть ніжки.
Ми з тобою,
моя крале,
те уздрієм.
Дай но тільки
відпустити в ніч
зумієм
із обіймів
наше зоряне кохання.
Та про це
ніхто із нас
не мрій до рання.

ЗАКУШПЕ́ЛЕНИЙ, а, е, діал. Покритий пилом; курний.
Словник української мови: в 11 томах. — Том 3, 1972. — Стор. 178.

***
На сонце наше
пелени дощу
накинув липень
наглою грозою.
Нехай не бачу -
Все ж не відпущу
того,
що поєднало
нас з тобою
гарячих хвиль
невидимою ниттю.
Амури випряли її
із сотень митей
обіймів, поцілунків, поривання...
Зі всіх страстей,
що ними в'яжеться
кохання
у нерозривну
жаглИву любов.
Тебе
серед дощів
я віднайшов -
у лабіринті млосних
літніх снів :
Зустрів,
побачив,
зажадав,
вхопив -
Мою єдину,
вірну,
рятівну,
дороговказну
любу
Аріадну.

Літають низько
чорні ластівки -
крилом торкаються
гарячого асфальту.
Міських видань
гортаю свіжі шпальта -
реалій наших
пропечатані листки.
Ох, скільки ж вас,
тривожних ластівок
на мирнім тлі
шелесткої газети -
Думок і фактів,
Фактів і думок,
Котрі, можливо,
завтра
кануть в Лету.
Але наразі
чорні та рясні
мені щебечуть :
"Горе! Горе!Горе! "
У ґвалті тім,
мов у смертельнім сні
я би помер...
Аж ось твої підбори
затокотіли дрібно
проміж друку -
Ти є, любове!
Ти до мене йдеш!
Спасенно подаєш
тендітну руку.
У схованку омріяну
ведеш.
За вітром в даль
летять реалій муки
немов газети
перечитані листки,
мов перед літнім
ливнем
ластівки.

Вже пізно братися за голову й казати
"чому не почала я це скоріше.."
Все що могли ви це брехати.
Брехня на те й солодка,всім по смаку,
чого не скажеш ти про правду.
Ви можете змінити їмя,
колір волосся чи смаки свої,
але залишитесь тією самою людиною,
Якою завжди ви були.

Не вписуюсь я в наше покоління.
Люблю читати й не палю я цигарки,
Люблю також міні-вірші складати,
Хоч скажуть інші,що дурниці це.
Я не люблю гучних вечірок і не п'ю я..
Хоча чому? Так дивно,хіба ні?
Хочу сидіть я вдома з гарячим чаєм ,
І просто насолоджуватись днем.
Люблю природу,від краси її прям млію.
Не можу зрозуміти я лиш тих,
Хто землю нашу забруднити сміє..
І як їх совість за це не гризе..?
Люблю я бути дівою з стереотипу,
Люблю також я сукні до безмеж.
Так всі слова це правда чиста,
І не висміюю я інших "не таких".
Ми ж люди,ми всі різні,правда?
Тому собою ви живіть щасливо і без меж..

Про маму не писала я багато,
Тому,що скільки ти про неї не пиши..
Ніколи не закінчаться слова ті,
Які сказати «тет-а-тет» хотіла ти.

Любила? Так,і навіть дуже сильно.
Ні,не тому,що винна ти їй це,
Тому,що і вона любила сильно,
Тому,що віддавала серце своє все.

Сварилися? Звісно,хто ж тут не сварився..
Чи через друзів,й одяг той в мороз,
Вона звичайно правду говорила.
Але тоді була я горда і мала,
Не розуміла тих переживань і злилась,
Бо думала, що вона не права.

На момент даний що ж,скажу одне я..
Люблю і досі,й люблю без пуття.
Я зрозуміла ті переживання,
які тоді я зрозуміти не могла..
Все що хотілося б мені це лише пізнання,
Щоб завжди жили в мирі й доброті,
І щоб завжди любили як в останнє.
Як ми любили й любимо завжди...

***
Наче кісточку вишневу,
облуплену, голу,
Ти мою любов червневу
сьогодні додолу
байдужливо обронила.
Пригорнула пилом.
На Венери наші ранні
легко наступила
черевичком від Армані.
На щоці лишила
макові тендітні губки
Був твоїм я,
любко,
назавжди
єдиним, милим
на початку літечка.
Та наш червень
ось ти з'їла...
Я ж - вишнева кісточка.