Прощай.
Нарциси пізні
одцвіли.
Ось де вони -
тепер бринять
тюльпани.
Від білої
вишневої
імли
Мене
черемха
тонкостанна
мане
У шум,
де травень
в чагарях
співає.
Там очі хочуть
поки обіймає
сплетіння
погляду і рук
жаданий стан.
Там тільки я,
мого кохання,
пан.

Перламутрова чашка,
зелений паркан,
Мокачино,
фісташки,
затертий роман,
Джек Лондон
"Місячна долина",
Камамберу скибина,
Стріплойн
підрум'янений
ніжний,
Столик рококо
галантний
під вишнею.
Совість чиста)
Сідаю їсти.

Тополі
у смарагдовім
бажанні
Манили
юний травень
край дороги.
Крізь роси пізні,
Надвечір'я ранні
Кохання
виглядатиму
палкого.
Такого, щоби
не потроху
тліти.
Але згорати
ледве
доторкнися.
Кохати мерти,
воскресати,
жити,
Лишень до мене
люба
посміхнися
У краї млявої,
сумної
мерзлоти...
Там сонечком
для тебе
буду я,
Там сонечком
для мене
будеш ти,
Моя кохана.

Запахло у повітрі
Росистим споришем.
Шепочеться на вітрі
верба із комишем.
Дарма,
що серед тиші
гармати загули.
Кохана,
на узвишші,
горіхи зацвіли.

Нове життя крислате
не здужала війна :
На цвіт воно багате,
А смерть
завжди одна.
Нехай вона стріляє
з ворожої імли.
Кохана,
понад плаєм
горіхи зацвіли.

Я вірю, що чекаєш.
Я знаю, що не спиш.
Босоніж вибігаєш
на росяний спориш.
Зустрінемось з тобою.
Лиш не питай коли.
Ген там,
де під горою
горіхи зацвіли.

На жовто -
гарячому
сонці
кульбабки
Повисла
рожевою
хмаркою
бабка.
Маленька,
біленька,
тендітна,
легенька,
худа,
тонконога...
Красуне,
нам,
не до того.

Акації ще сплять.
Не стану їх будити.
До груш розквітлих
залицятися піду.
Зізнанням млосним
заморочу
білі віти.
В обнімку з дичками
у травень забреду...
Кохаю вас,
химери тонконогі,
Ваш вабний розмір,
непідробний крок,
Мої стрункі,
заквітчані, розлогі
пісні незвіданих,
неназваних
зірок.

***
Ой, для кого,
вишне,
білим квітнем
пишна?
До кого Ви,
нене,
за ворота
вийшли?
За ворота вийшли,
стали біля тину
Із війни лихої
виглядати сина.
Хто би Вам повідав,
Хто би дав те знати,
Як свою дитину
маєте стрічати:
Рушником весільним
у неньчиній хаті,
Чи плачем могильним
у чорному платі.
Не знає те чайка,
Не знає небога,
Що ховає обрій
пустої дороги.
Вдивляються очі
у німе крайнебо,
А молитва губи
ворушить,
як треба.

Зупини мене
на об'їзній,
біла.
До Венери
буду твій,
милий.
Покіль нічку
допиватимуть
роси,
Золотаві
розплітатиму
коси.
Ми, летуче
один одного
щастя...
До світанку я,
Сашко,
Ти,
Настя.
Огорну
вуаллю гри
серця пустку -
Наморочу
Татри,
відпустку.
Лиш надію
дарувати
не стану.
До наступної
зупинки,
кохана...
По автівочці
весна
мжею стукає
Знай:
обох нас об'їзна
ошукує.

Залиш мене на сьомому небі від щастя
У твоєму під’їзді на десятій сходИнці
У сотому капілярі твого серця
У кожному дні, проведеному наодинці
На двадцять першій сторінці власних спогадів
На першому не зданому екзамені
Залиш мене серед тисячі здогадів
Котрі сьогодні востаннє поранені
Залиш у п‘ятій випаленій цигарці
У третій подорожі за кордон
У дев‘ятій випитій чарці
І одинадцять раз порушений сон
Залиш у мільйонній краплі дощу
Що паде тобі на підвіконня
У ще одній образі, яку в душу впущу
Яка частіше приходить з просоння
Залиш у наступному стані агресії
У подальшому розладі думок
Почуття зазнали нападів епілепсії
Залиш в останній спробі натиснути курок

А вона, як завжди, в своїй манері
Ніжна і безмежно тендітна
Обожнює читати Данте Аліґ‘єрі
Знаходячи в рядках саме непомітне
Вона у ньому помітила справжнє
Кохання без звичної брехні
Почуття без фальшивих вражень
Коли довіряла тільки собі
Вона навчилась жити без болю
Не виставляючи душу на показ
Він змінив її нестерпну долю
В котрій не має місця для образ
Вона читає на листках його думки
Що він лишив у віршах перед ранком
В сльозах перегорне усі сторінки
І залишиться з ним до останку