Мій рідний
Кременчук.

Ще не зогоїлися рани,як ворог знову б"є,шматає,мій рідний
Кременчук палає😭😭😭🙏
Ну що ж ви творите" брати"???🤡🤡🤡
Вже скільки натворили ви біди😭😭😭
Повірте вам це не минеться,а все сторицею вернеться🙏🙏🙏
Мій
Кременчук підніметься – я знаю,я кожен день за нього господа благаю.🙏🙏🙏
О,
Господи,спаси нам
Україну,верни мир й спокій в кожную родину.
Ще закує зозуля в гаю, спаси нас господи, благаю 🙏🙏🙏
Надія
Антонець.(Непорада)
Червень 2025р.
Надія. Антонець

О,матінко божа, стою на колінах-молюся за внуків за дочок і сина.
Спаси нас
Маріє- горить
Україна, горять міста й села і стогне земля, давно ми не чули і спів солов’я.
Спаси нас
Маріє-я слізно благаю, жени ворогів ти із рідного краю.
Нехай розквітає у лузі калина, гніздяться лелеки, співають шпаки,хай квітнуть у полі волошки й ромашки нехай процвітає
Вкраїна моя хай сонечко світить із синього неба, а більш нам нічого для миру й нетреба.
Спаси
Україну квітучу мою яку я безмежно і вірно люблю
Верни усіх діток живими додому.маріє ма
Спаси нас
Маріє,пошли нам підмогу.
Надія. Антонець

Моєму дорогому татусеві присвячую.

Вже пролетіло пів століття,як закінчилася війна,а в серці не стихає біль тривоги,як згадую, татусю вашу юність і пройдені воєннії дороги.
І очі наливаються слізьми,як пригадаю- бомби,міномети,ой скільки ж розірвалось їх тоді- тепер лишилися одні намети,як підкосилося здоровячко у
Вас- татусю рідний,як мені
Вас жалко,а яж люблю і дітки люблять
Вас так гаряче,так ніжно і так палко.
Живіть,татусю,ще багато літ із нашою матусею рідненькою,та бережіть її,бо хто ж, якщо не
Ви,назве її голубкою сивенькою.
А я ж буду молитись день і ніч,щоб більш ніколи
Ви не знали горя,нехай же квітне і цвіте ваше життя,хай молодіє ваша доля.
Хоч прожила я в світі ще й не так багато,та кращої людини не стрічала,як мій тато,тож зичу
Вам до віку щастя й долі,а діти,внуки хай ростуть,як ті тополі🙏
Надія
Антонець (непорада)
Травень 1995р
Надія. Антонець

А я на тебе так чекала, ночами довгими не спала, до бога руки простягала-просила зустрічі.
І ось прийшла та зустріч довгожданна, така коротка та така жадана в обіймах я твоїх тонула, але одного не збагнула, що ти не мій.
Яке ж було солодке те кохання – моя любов, любов моя остання.
Вже облетіло листя у саду, а я на тебе й досі жду і буду ждать від ночі до світання – моя любов, любов моя остання.
Надія
Антонець.(Непорада)

Надія. Антонець

Ти мене не кохав.
Я тебе не кохала.
Навіть дивно подумати нам про таке.
Але ти відчував щось.
І я відчувала.
Щось водночас непевне, хибке та п’янке.
Зовсім різні в нас долі
І відмінні шляхи,
Але твій суперечливий образ поволі
Випливає в фантазіях, пробирає думки.
Одивляюсь навколо і нестримно шукаю
Твою постать, твій дух, що раптово, як мара,
Біля мене повисне, промайне, наче тінь.
Як тебе не вивчаю, ти для мене глибінь.
Коли ти говорив, я вчувалась в слова
Й точно знала: тебе зрозумію.
Коли інші сміються із тебе, бува,
Я ковтаю твій голос, я від нього п’янію.
Ти гадаєш я ворог, бо це так виглядає.
То провалля між нами, це воно натякає.
Я і ти слабкі духом, щоб у нього пірнути.
Вияв цей божевілля ми не здатні утнути.
Що зосталось робити?
О, ця гра вже відома.
І її не спинити.
Не здолає й утома її…
Я дивачка, я мрійниця, я божевільна.
І, здається, я марю наяву і у сні
Тим минулим, яке мене надто свавільно
Біля тебе у дні весняні прикувало…
Та замало мені було того, замало!
Мої мрії примхливі, як діти,
У нудотнім бутті цім цвітуть.
І твій погляд, палкий, ніжний, дикий,
Загадковим і дивним промінням
Сипле сяйво на мою путь.
Він швидкий, наче хвіст від комети,
І непевний. Як човен – хиткий.
Заганяє мене у тенета
І туманить мій розум меткий.
А коли ти на струнах заграєш
Пісню ту, що мені суголосна,
В моїм серці луну розливаєш, чи знаєш?
І душа прокидається млосна.
Як не буде тебе, я в нудьзі захлинуся,
Здавить серце досада глибока.
Як тебе не діждуся, я з печаллю здружуся,
Хоч душа моя й так одинока.
Роз’ятрив ти цікавість
У мені, наче рану.
В твоїй посмішці жвавість
Віднайду довгождану.
Вивертає всю душу
Кожна зустріч раптова,
Та втікати я мушу,
Адже я не готова…
Клята прірва між нами, безмежна, висить
І тоді, коли крок лиш до тебе.
Забуваю про це на недовгую мить
І від втіхи злітаю до самого неба.
Знаю твердо, яка є між нами межа,
Хоч і далі втопаю в омані.
Ти для мене чужий, я для тебе чужа;
А минуле – то буря в стакані.
Так, мій розум потьмарений сумом єства;
Мої очі в імлі та тумані;
Я чекаю на те, що не сприйму сама,
Задихаюсь в п’янкому дурмані!
Та не буду страждати,
Бо мана ця – не мука.
Нащо ж зайве вмирати, як судилась розлука..?
Аж охопить раптово ілюзія підла…
Ну, промов ти хоч слово – благаю, прошу..!
Бо мовчанка ця наша мені так обридла,
Що рядки ці таємні з гарячки пишу.
Що ти знаєш про мене? Половина – брехня.
Боягузтво вбива поривання.
Свою сутність вогненну ховаю щодня
Під надійною маскою злого вдавання.
Не розгледиш, не знайдеш ти і не піймаєш
Мене справжню, розкуту, здорову, живу.
Я гадаю, ти навіть і не уявляєш,
Які сенси глибокі в собі я несу…
Бачиш постать мою? Спільні грані влови…
Подивись, озирнись, я повсюди!
Я з тобою. Я тут. І в можливім бою,
Знай, вірна повсякчас тобі буду.
Ти за крок, чи за два; це байдуже, однак:
Спільна тяга долає кордони.
Так чи так, доля іноді кидає знак,
Що летить у думки крізь запони.
Я знаходжу в тобі, чого прагну сама
Як невільниця, вкована в страх.
Ти даруєш мені нові сенси буття. Недарма.
Наче птах, я до тебе лечу… у думках…
У думках…
У думках…
Anataya Vella

Любили ми і пристрасно, і ніжно,
Любили ми і сильно, й до нестями.
Хоча і ображали й ображалися ми часто,
Але кохання завжди було з нами.

Тепер усе інакше, по другОму,
Неначе й не любили ми,
Ми вже не спішимо додому,
Щоб щось нове розповісти.

У серці біль і пустота,
Не можу я нічого з цим зробити,
Холодний розум каже: «не біда»,
Та серце все ж не може відпустити.

І в голові якийсь дурман,
Постійні спогади спливають.
Хоча, можливо, це обман,
Та серце і душа усе чогось чекають.

Обидва винні, безперечно,
Самі до цього довели,
Але хочУ сказати чесно,
Що більше все ж моєй вини.

Багато ти зі мною натерпілась
І часто плакала вночі,
За що я щиро вибачаюсь,
Бо дуже соромно мені.

Я хочу побажати щастя і любові
Тобі від щирої душі!
Нажаль, напевно, не зі мною,
Бо лиш найкращого достойна ти!

Мирослав Самойло

Коли зустрілась я з тобою,то розцвіла, як квітка навесні, але ж мене ти зрадив-і я сказала – ні, не хочу я такого щастя-не принесе воно мені добра, коли кохати зрадника то краще буду я одна, але ж я вірю, що розстане в серці лід і ти ще жалкуватимеш за мною і будеш бігать в слід, але не вернеш вже того кохання, я вичеркну тебе з мого життя і зустріч наша милий, була для нас остання, прошу тебе забудь мене – іди з мого життя.
Надія
Антонець.
(. Непорада)
Надія. Антонець

Крик… не згадаю вже як давно
Коли востаннє я його чув?
А чи він був криком?
Для мене — криком?

Чомусь я сприймав його по-іншому:
Я чув у ньому мʼякий голос соловейка,
Так, я в ньому чув шепіт тонких дерев,
Що в тиші ніжно бриніли між собою.

Мені твій крик — майже непомітний.
Та завжди в тиші почую ті слова,
Що, мов водограєм з твоїх уст,
Переливаються у мій струмок

У мій струмок,
що хвилями пливе
Від радості твого
дзвінкого водограю
Федченко Максим (Fedch)

Чому в мене все у вогні?
Коли світ не у сні
Я бачу не справжнє
Без вказівки реальності

Навіщо мені бачити спогадами?
Коли я просто піддаюсь впливу
Впливу однаково нереального
Однаково не завжди зрозумілого

Немає його, немає світла без тіні
Але чи є світло? То де тінь?
Немає, чомусь здається так
Та все формується нами

Все формується нашими думками
Все закріплюється нашими словами
Нам відповідають наші вуха
Нам нами даються емоції
Федченко Максим (Fedch)

Природа різна у собі
Здається забува прийти
Забува… та потім вона тут
Як осад в душі — шукаєш рут.

Я прогулювався біля ставка.
Не знаю чому — але ніби треба.
Сонце злітало, мов думка легка.
Вода на диво душі тепла…

Я у воді — вже треба йти.
Найбільша проблема — куди?
Ти її, мабуть, не знаєш.
Ти її визнання не шукаєш.

Питаєш у себе, куди дує вітер.
Ідеш за ним — але не бачиш літер.
Ти щось дивне шукаєш
Та й гадки не маєш

Дике. Воно — незнане.
Воно — незрозуміле.
Але в бій обовʼязково підеш.
Його ніколи не оминеш.
Федченко Максим (Fedch)