Люблю по полю я безмежному ходити,
Чи то зимової, чи літньої пори,
Повітря свіже з далини як воду, дуже люблю пити
І слухати постійно, як шумлять в гіллях дерев вітри.
Все йшов би, йшов, не хочу навіть десь присісти,
Де сили ті беруться, то хто зна,
Про що ти, вітре-брате, мені хочеш зараз розповісти,
Невже про те, що скоро кінчиться війна?
Невже про те мені ти хочеш пару слів сказати,
Щоб я про це вже впевнено і твердо знав,
Що ворог буде землю нашу українську залишати,
Яку він так безжально сплюндрував?
Що хлопці всі із того пекла вмить додому повернуться
До рідних хат, де сім'ї всіх їх завжди ждуть,
А вороги всі ненавистю захлинуться
З собою свою злобу в болота свої хай заберуть…
Розмріявся щось я, не все так просто у цім світі,
Коли щодня забрати в тебе хоче хтось життя,
Тож вчитись треба жити в цих умовах й хоч чомусь радіти,
Щоб стала менш тривожною душа.
Все тягне й тягне, навіть в ці часи мене в полях ходити,
В серцях наснаги й сили, як із поля вітру, зичу я усім,
Не можу я з своїм бажанням ну нічого поробити,
Природа- це ж колиска наша і наш рідний дім!
Дмитро Овсієнко

Весна вже, а значить, і літо близько…
Бур'ян, скажи, чому такий високий виростаєш,
З корінням завжди мушу рвати я тебе,
Ні сорому, ні совісті, я бачу, зовсім ти не маєш,
Довкола ти нахабно вкрив собою все.
Стоять у полі твої непролазні часом справжні стіни,
Проб'єшся навіть з-під твердих бетонних плит,
По шию й вищим мене
виростеш, не те, що по коліна,
Псуєш собою мальовничий краєвид.
Я знаю, ти, як і людина, хочеш в світі жити,
Тобі у травні лиш свободу на городі дай,
Не лиш росу, а й соки із рослин культурних нагло хочеш пити,
Щоб не вродив на полі урожай.
Часи такі, що в снах лиш про хороше, те, що було, мрію,
На жаль, страшні й тривожні сняться часто сни,
І у бажанні жити я тебе, травице, як ніколи, розумію,
А надто зараз, у часи гадючої війни…
Щоденно в небо синє наші душі швидко відлітають,
Вже тисячі людей не буде бачити весну,
Топтати землю просто права наволоч не має,
Що розпочала цю загарбницьку війну.
Та в снах частіше бачу те, про що так сильно я постійно мрію,
Прогнати з серця треба все, що є йому не те,
Від бур'яну звільнити поле, друзі, ви повірте, кожен з нас зуміє,
Й зерно добра й любові вмить на ньому проросте.
Колись будемо пити мир, як з джерела водицю,
Не будемо за нездійсненним ми щоденно гіркі сльози лить,
А та зелена, що усюди плодиться, травиця,
Місця хай інші десь собою полонить.
Дмитро Овсієнко

Думками молюсь,
Ночами боюсь.
Боязко буває,
Як вночі засинаю —
Одна і без тебе.

Без крихти тепла,
І постіль холодна,
Тебе в ній нема.
Сумую, я спляче,
Уві сні я все бачу —
Дорогу твою до дому,
І плачу.

Я хочу кричати,
Бити тарілки,
Та ніхто не почує, як буду я вити.
Лиш дати закреслю,
Закрию гештальти,
Сумуючи, тихо ляжу поспати.
Валентина

Життя прекрасне!

Життя прекрасне, чи не так?
Відкривши очі зранку, я вже вдячний
Цей новий шанс, ти не прогав
Ти тут не вічно – певний час.

Поганий настрій, щось не так
Здається виходу уже немає
Но в цей момент сіяє сонце в самий раз
Нагадує тобі , що все прекрасно

Забуть про все
Проблеми – це лише дрібниці
Ти сильний(на) духом памʼятай
Так є і буде завжди!

Цей свій був створений для нас
Ти тут важливий , ні ні, не просто так
Даруй любов, твори добро
І це вернеться тим же самим

Закони всесвіту прості й легкі
Ти той хто творить своє щастя
Твої думки – це ключ , повір
Скажи я можу, буду , справлюсь.

І чудо станеться, це так
Немає в світі тих замків
Які б тобі не відчинити
Якщо ти віриш в це, хай буде так
Значить уже отримав!

Творець дарує нам життя
Дарує розум , силу , вибір
Усе це є в твоїх руках
Наш світ наповнений його любовʼю
Він завжди чує , бачить та чекає
Не маску, его , копію чиюсь
Тим ким не є ти і не був ніколи
Саме тебе , то ж будь собою!

І знову вийшовши на двір
Глянь навкруги, цей вітер, сонце хмари
Це все для тебе, бо
Життя прекрасне!

Orest455

Невже прокляття — це любов?
Самотність — сила.
Та десь за обрієм палких розмов
глибока думка шлях свій загубила.

Бо що для вас орієнтир?
Які сердечні карти?
Може, вірші — чи зразу в тир,
усе те вибити… не факт програти.

Якщо не опанує страх,
чи, може, ще якась омана —
буває навіть, як в книжках,
життя не біль, а просто драма.

Цей серіал захоплює щодня,
сюжет у ньому закрутили.
Сценаріїв давно нема —
актори стали нам чужими…

Лишились тіні десь позаду,
напівпрозорий спогад в голові.
І вкотре — досвід. Але це про правду,
все найсильніше, що є у душі…
Стефанна

У тиху днину, крізь світанок,
може прокрастися біда —
віддати біль, зробити рану…
У кожного вона — своя.

Хтось десь втрачає найрідніших,
в людей ламається життя;
здоров’я покидає найсильніших…
Душа не зломлена, але — слабка.

Для світу створюєм міраж,
щодня малюємо картини,
під маскою сховаєм час —
ось вся рутина щохвилини.

Якось так швидко все летить:
минають дні і роки,
емоції — усе кипить,
ось вже позаду сотні кроків.

Нещастя радість підганяє,
Потрохи точить це буття,
підносить, іноді штовхає…
Не зломлена — просто втомилась я.
Стефанна

У далеких куточках наших сердець
Розірвані окови лежать.
Там надії легкий вітерець
Думу веде, щоб війни нам не знать.

Знайди щось, що діять заважає
Десь у твоєму духу.
Воно наші страхи прекрасно знає
Й не дає знищувать ворогів в напругу.

Знайди його попри все,
Пробуди свою незгоду!
Глянь! Ось твоя рука вже несе
Яскравий вогник свого роду.

Донеси іскру до неба,
Запали багаття.
А відвагу слід віддать
Своїм славним браттям.

Ось і сонце погасло, схилилось до гір,
Та ти все указуй путь до мети.
Ось ворог порушив договір,
Але ти не дозволяй йому пройти.

Незламна, кажуть, воля,
А я скажу, що так і є.
Немає, кажуть, перемоги,
А я скажу, що це мине.

Поки ще свободи вогонь палає,
Поки ще сміливість захоплює людей,
Поки ще вітер з поля попіл прибирає,
Поки ще козак не забува осідлати коней.

Чи можемо ми полетіти
До небес з листом?
Чи можемо ми не бриніти
У такт з нашим ворогом?

Ці питання треба зрозуміти
Й дати відповідь у цей момент,
Бо без них нам заніміти
Залишиться під дзвін ракет.

Ми можем подолати море,
Ми можемо заглибитись в пітьму,
Та справедливості позбутись – горе,
Тому свої слова у руки я візьму.
Хозяїнова Софія Володимирівна

Дано нам деякі моменти мати,
У які ми раз у раз,
Все не можемо сказати,
Що таке життя для нас…

А я можу пояснити
Таємницю, що в душі.
А я зможу засвітити
Темні-темні ліхтарі.

І побачиш ти дороги:
Світлу й темну, звідусіль.
Перша бурна, як річні пороги,
Але там ти в серці не відчуєш біль.

А друга – зради та брехні дорога,
Затягує у море з чорних сліз.
Не пропустять темні хмари навіть Сварога,
Який на Землю нам вогонь приніс.

Яку обирати? –
Вибір за вами,
Чи царські палати,
Чи мандрування світами…

Хозяїнова Софія Володимирівна

Світло завжди побачити можна у тьмі,
Але не весь люд це зможе зробити…
У деяких промінчики заграти можуть уві сні,
А деякі можуть лід голими руками розтопити.

Навчитись цій магії не складно,
Бо віра ще досі жива!
А ще, щоб не залишатись в світі нашім безпорадним,
Треба розуміти ці рідні серцю слова.

Чорна й біла полоси розділяють завжди наше життя,
Але не все тут можна назвати злом чи добром.
Ці думки, ніби вводять тебе в Забуття,
Де ти не знайдеш розкішних хором.

У Забутті ти відчуєш і спокій душі, і переживання,
Там, ти поринеш у свій небесно-синій океан безкінечний.
Там, ти маєш змогу побачити свого світу заснування,
І на хмаринці політати, що насичує радістю подих злості недоречний.

Хозяїнова Софія Володимирівна

В чорному обрамленні ворожа тінь
Непомітно підкрадається до думки,
А в світлі білих мерехтінь
Обороняє лицар божії дарунки.

У мариві достатку темні корені ведуть
В дорогу вибору буття.
Там добрі душі гори золота знайдуть,
А жорстокі – тільки купочку сміття.

Хозяїнова Софія Володимирівна