Шлях і тяжкий наш, і далекий,
Але на ньому є такі,
Хто візьме дитятко в крилатої лелеки,
Хто супроводжуватиме в житті.

Хто удар приймає лиха на себе,
Хто занурює в безмежний океан,
Хто просить ласки, добра і поваги від тебе,
Хто вилікує безліч ран.

Ці люди мають дар – навчати
Тому, що допоможе у бутті.
Ці люди довіри вогник здатні тримати.
Це ті, хто запевняють в безсмертній доброті.

Хозяїнова Софія Володимирівна

Зірки на небесах тихенько розмовляють,
А місяць дивиться грайливо на безмежний світ.
Усі поля, ліси, діброви засинають,
А ночі квітка розпускає свій чарівний цвіт.

Поринаєм ми в таку країну – Забуття,
Де мляво вдасться в думки свої провалитись.
Де забуваємо про всі гріхи життя
Та де фантазіями можна захопитись.

Хозяїнова Софія Володимирівна

Чутно крок, а потім другий,
Що перебиває тишу золоту.
Чорно-білі бачу смуги,
Сплетіння яких я все-таки знайду.

Я рвусь вперед і душа моя,
Серце пишними садами всередині буя,
Лине навздогін щебет солов'я,
Око тьму необачну поглядом кара.

Хай світ здригнеться під ногою,
Хай небо засяє сивиною грізних хмар.
І стануть люди всі до бою
З несправедливістю залежних примар.

Хозяїнова Софія Володимирівна

Життя – це смерть і навпаки,
Хоч багато розділяють квітку на пелюстки.
Ця таїна ховалась крізь віки,
Хоч людина намагалась зняти з очей хустку.

Наше існування – суміш,
Де немає чорних, білих кольорів.
Де бродить воля незрівнянна поміж
Терени позначавших прапорівю

А висунуті ідеали – то брехня,
Як і назноганяючий страх смерті,
Що переможе в гонитві, яка не дозволя
Відверті дії, і до того ж вперті.

Я молюся, щоб усі зірвали кайдани,
Щоб переродились у величному суцвітті,
Щоб кожен дух непереможний не згубив,
Щоб було чутно шелест трав отих осінніх.

Хозяїнова Софія Володимирівна

Простягнувся крик – то вирвалась душа.
Степом широким вона попливла
Й ворогам далеким дала відкоша,
Страху на зло миттю навела.

А далі до мрій моїх полетіла,
Забарвлена кольорами яскравих небес.
Там вона точно знайшла собі діло,
Але й тяжких перешкод воно не без.

Зміряла оком усі перешкоди,
Залишила хвилі мені на потік
І знову пішла у безкраю дорогу
Та так, що ніхто зупинити не зміг.

Хозяїнова Софія Володимирівна

Вітер уносить суворії тіні,
Що слід залишить ніяк не змогли.
Світ чомусь покидають невинні,
Які мету у житті не знайшли.

А ті хто тягнулись рукою до сонця
Й дістали зірку з небес золоту
Навіки відчинятимуть сердець віконця
І чекатимуть вічно у моєму рядку.

Чекатимуть не на славу та вшану
А на краще цвітіння нових поколінь
На віру людську незламну
На свободу розумних створінь.

Ми можем обрати свою долю,
Порушуючи правила століть
Ми маємо знати, що без тієї волі
Будемо диявола про сили молить.

Хай одненьке зерно у цілому полі
Згадає про справедливість на мить
І поведе за собою всіх навколо
Щоб в повітрі плив дух, як ніжний політ.

Страхи й ідеали заковують нас
У міцні залізні окови
Але все ж через деякий час
Хтось відчує поклик незгоди.
Хозяїнова Софія Володимирівна

Війна. Із пам'яті не стерти події самих перших днів.
Вони картинками зринають немов жахіття страшних снів.
Херсон. Повзуть по площі танки, назустріч – жіночка:- Куди?
Вона впирається руками в броню із криком:-Зупини!
Дорога. На узбіччях трупи, скелети спалених машин.
По тій дорозі іде хлопчик.Маленький, мамин любий син.
Немає мами біля нього, і невідомо чи жива,
Іде один по тій дорозі, в руках він іграшку трима.
Баштанка. Їдуть наші танки. Бійці, всміхаючись сидять,
здіймають руки в привітанні, а вздовж шляху жінки стоять.
Їх матері, дружини, сестри. Солоні сльози на щоках.
Чи повернуться хлопці з бою? Серця стискає біль та страх.
А потім Буча! Зрозуміли, що звірі по землі ідуть.
Могили братські вбивці риють і мирний люд туди кладуть.
Зринають в спогадах події : загиблі, знищені міста,
Убивці йдуть по Україні. Немає злочинам числа.
А світ загруз в пустопорожніх Розмовах з лозунгів і слів.
Зринають з пам'яті картинки, немов жахіття страшних снів.

Світлана Сомош

Це марення у моїх снах, чи наяву —
Я вже знаю: ось він, любов,
Ось почуття, емоції і квіти,
Якісь слова… на жаль, я хочу все це вбити.

Нехай жорстока, підла і байдужа —
Моя душа поранена вже дуже,
А серце — тріснутий бокал.

Світанок зустрічає знов казками,
Розбитий наповал, він десь ридає
Під свої власні серенади.
У ноги падає брехня зрадлива,
Лізе прямо в очі.
Не стомлює його життя —
Він другий раунд хоче.

Не все сказав, ще не добив,
Ще може чимось здивувати:
Він всіх кохав і всіх любив,
А ти не вміла відчувати.

Холодна кров в тобі біжить,
Це ти його не розуміла,
Штовхнула в прірву — ось, ще мить,
А інша взяла й підхопила.

І десь в кінці — перегорни сторінку,
Написані думки сліпців.
Тепер читається все чітко —
Поміж рядки біжуть слова.

Немає чим вже здивувати,
У кожного в руках своє життя,
А нитки — краще обірвати.

Стефанна

Не можу сказати конкретно,
Не знаю тебе і деталей.
Можливо, усе це даремно,
І нам краще рухатись далі.

У мені живуть урагани,
Буває, штормить через вечір.
На ранок стихають облави —
Ніжний вітер обіймає за плечі.

Я — горда, нестримна, спокійна.
Скажи, відчуваєш напругу?
Лякає тебе це видіння?
Чи бачиш в мені, може, друга?

Така вже, як є: без масок і гриму,
Без зайвих емоцій я день цей зустріну.
За посмішкою знову біль заховаю.
Питаєш, чи справжня я? Проте вже не знаю.

Можливо, як захист, я стіни будую,
Приглушую голос, нікого не чую.
Складна? Чи тобі цього мало?
В лабіринтах життя не раз я блукала.

Скажи: якщо воля твоя —
Навіщо тобі я?

Стефанна

Тремтить маленька брунька –
Пробивається до сонця.
Колишеться тендітна струнка,
Шукаючи в житті священного віконця.

Розкинувсь світ навколо них,
Узяв в свої величнії обійми.
Там де свобода – темний гріх,
Там де розгорнуть свої руки надійні.

Але чи можна брунці обрати іншу долю?
А чи можна струнці звиватись в небесах?
Або сказать останні слова волі,
Що займуть належне місце у височинах.

Хозяїнова Софія Володимирівна