Глибини очей вдивляються у небеса,
Де зорі мандрами снують світами,
Де справедливості побачиш чудеса,
Де сови мудрості виспівують ночами.

Але чи є свобода в цьому місці?
Чи є там волі ніжний поцілунок?
Якщо ні, то як літати на легкій хмаринці,
Що подарує щастям сповнений пакунок.

Бо справедливості немає без свободи,
Як птаха немає без крил.
І багатство не змінить погоди,
Коли корабль позбувся вітрил.

А без справедливості свобода стає
Небезпечним, безжалісним вогнем.
Він розуміння себе не дає,
Та показує тебе для інших втікачем.

Хозяїнова Софія Володимирівна

Тиск світовий – цікава то справа:
Один погружує, інші скавчать.
Тому й зрозуміло чому Україну не хочуть і не хотять,
Й про ворожі гріхи всі, як завжди мовчать.
Накористь москви , підлабузники їхні лягають,
а нас ігнорують,
й типу проблеми не мають.
Але в Світі не так повелосЯ,
Пропадуть вороги – і кожна з країн, що На них повелося.
Важко вам буде, як агресора впаде.
Не сьогодні не завтра , і вас це касне..
Неможливо, щоб було гарно у тих,
Хто з терористом нищить усіх!!!
Андрій Долгополий

Сердечко тремтить,
Душа не на місці.
Мабуть вже я, хочеш, не хочеш – твоя вже сім'я!
Очі твої, бачу що дня.
Губи твої, торкаюсь що дня.
Ти стала для мене- більш ніж рідня.
Кохаю тебе, моє " кошеня "!
Андрій Долгополий

Я втомився носити маску
Граючи роль не самого себе
Говорити слова і фрази
Не вкладаючи душу і серце
Я втомився шукати причини
І тим паче шукати пояснень
На негідну поведінку людини
З кожним разом робити це важче
Чи потрібно відкривати серце?
Краще добре про це подумати
Чи це справді комусь потрібно?
Чи ти потім щасливим будеш?
Більше не хочу посміхатися людям
Тим, які душею огидні
Більше не можу вести діалоги
Беззмістовні та непотрібні
Я не хочу шукати підтримку
Ні в одної людини на світі
Бо спочатку це безкорисно
Потім не знатиму як заплатити
Мені важко дивитися в дзеркало
Бо не бачу того, щоб хотілося
Що не день, то все нові виклики
І випробування, які не під силу
Я втомився шукати кохання
І втомився шукати долю
Я втомився шукати надію
І втомився шукати волю
Я втомився носити маску
Грати роль не самого себе
Я хотів би знайти можливість
Щоб прожити життя для себе
Віталій Татленко

Сиділа баба біля моря,
Гадала думоньку свою.
Зовсім стара, вже сива, хвора,
Та не мала до себе жалю.

Бо баба сильна — життя її било,
Крізь усе самостійно пройшла,
Часом довгим свій дух загартила,
Але спокій таки не знайшла.

А море хвилями своїми,
Що танцювали вальс на воді,
Бабі спогади легко навіяло,
Котрі вона так ховала в собі.

— Ох, Одесо, матінко рідна,
Така люба, красива моя!
Через що ти вела мене, бідну,
Через що я з тобою пройшла?..

Пригадалася бабі та днина,
Ой, як Привоз тоді гомонів!
Там кохання своє вона стріла —
Моряка, біля рибних вітрин.

Хоча років вже сорок минуло,
Не забуде ніколи вона –
Його погляд, в якому тонула,
Та усмішку, що з глузду звела.

Згадала Дерибасівську пізню,
Як не бачила з ним і часу.
Він тримав її руку, так міцно,
Й вихваляв дивовижну красу.

Як у театр ходили з ним разом,
Він морозивом її пригощав,
А як прохолодно ставало — одразу
Свій піджак їй на плечі вдягав.

Як берегом моря гуляли,
Розмовляючи просто про все.
Як вперше його цілувала,
Як кохала понад усе.

Та не судилося щастю тривати…
Море кликало в путь юнака.
Довелося йому відпливати –
Це обов'язок був моряка.

Вона чекала, бідна, роками,
У ній стільки надії було.
Вона молила Бога ночами,
Щоб усе із ним добре було.

Але надію змогли її вбити:
Осінь вістку страшну принесла.
Не дало море хлопцю доплисти —
Затонув він, ще була весна.

Розлучило закоханих море,
Підіславши вночі страшний шторм.
Ледь трималася дівка від горя,
Протираючи сльози шарфом.

Саме відтоді вона одинока,
Тільки він коханим міг бути.
Але доля занадто жорстоко
Приказала його їй забути.

Покотилася в баби сльоза,
Солоніша за те чорне море.
Вона підняла до неба глаза
Та сама собі тихо говорить:

— Без нього нема мені місця
Ні в світі, ні на цій землі.
Відростити б пташині крильця
Й полетіти до нього мені…

Так і сталося, як захотіла:
Наша баба пташкою стала.
Її серце бій зупинило,
Та вона на тій лавочці впала.

А тепер вони разом з коханим —
До душі полетіла душа.
Хоча цей день був для неї останнім,
Баба спокій нарешті знайшла.
Кобзар Кароліна

Так кожен день — мов у тумані,
Забутий в просторі думок,
Загублений у цифровій хмарі —
Утрачений… зроби лиш крок.

Дозволь собі відчути мить,
Дозволь — усмішки й сльози.
І хай душа твоя летить,
Приспи тривоги і неврози.

Пізнай для себе щось нове,
Бо не у всьому ми спеціалісти.
Дуркуй, навіть якщо всі кажуть «фе»,
Став цілі, мрій — десь можем взяти висоту,
А десь нам краще і не лізти.

Дозволь собі відчути мить,
В повітрі аромат спіймати,
Закрити очі і вдихнути —
Або, можливо, скоштувати.

Заповни памʼяті альбом,
Не дай важливе загубити.
Люби, кохай — зроби лиш крок,
Дозволь собі життя прожити.

Стефанна

Невже ти не чуєш дзвін під час поцілунку?
Ти не чуєш, а я не бачу твого обличчя.
Лише знаю, що ти моя єдина…
Хочу бути для тебе повітрям,
Щоб стати ще ближче.
Все ще думаю про дивний шум.
Звідки він? Може, хоче мене попередити?
У роздумах зник час і простір.
Де це я? Де моє кохання? Чому я у воді?
Ще й цей шум — від нього я божеволію.
Все, зараз потону.
І більше ніколи тебе не побачу,
Не зможу доторкнутися до своєї мрії.
Повітря в легенях вже майже закінчилося,
В очах темніє.
І там… я бачу тебе.
Глибокий вдих…
Я можу дихати? Як це можливо?
Дзвін зник, а я прокинувся.
По щоках починають текти сльози.
Я знову не зміг запам’ятати її обличчя.
Grim

Не тремтіть груди, не здригайся живіт:
якось буде…
Ну і що з того: що сурмлять судні труби?
Трохи бачили ми за життя синеви
і облизували пересушені губи,
це відчуття кровотечі в тілі теж нам відоме,
і хвилина нова дана, і те, що свідоме

Запахи шумно піднімають світанок,
бличуть зірками, сваряться з хмарами;
чути як перемінні крокують парами,
від пару їх дихання піднявся туман
низини порядком завіяні там;
лежать застигші животи.

2025-10-30
Шеврон

На небосхилі синя птаха, що полетить під небеса.І все вдавалось , але зрада заполонила небеса Той фахівець, хто має силу , щоб подолати геть усе..А неспроможний буде гаснуть, як і згасає геть усе.Роки минають, гасне сила.Ти вже не можеш щось зробить.То не знесила, , то зневіра яка тебе кудись несе То, певний промінь сподівання, то оплесків чужий урок.Натхнення і несподівання, що ти засвоїв цей урок.Людина буде сподівається , що гідно пройден певний шлях, але насправді, то послання для кроку у майбутній шлях .Терпіння, сила і незламність то ваш теперішній урок.Ви не людина, а послання – майбутнє є тому вказок
Одна Полатова

На небосхилі синя птаха, що полетить під небеса.І все вдавалось , але зрада заполонила небеса Той фахівець, хто має силу , щоб подолати геть усе..А неспроможний буде гаснуть, як і згасає геть усе.Роки минають, гасне сила.Ти вже не можеш щось зробить.То не знесила, , то зневіра яка тебе кудись несе То, певний промінь сподівання, то оплесків чужий урок.Натхнення і несподівання, що ти засвоїв цей урок.Людина буде сподівається , що гідно пройден певний шлях, але насправді, то послання для кроку у майбутній шлях .Терпіння, сила і незламність то ваш теперішній урок.Ви не людина, а послання – майбутнє є тому вказок
Олена Анікеєва