СТОРІНКИ ЖИТТЯ
Я-не політик,
А звичайна жінка.
І мама, і бабуся,
І вдова…
Життя перегорнулася сторінка,
Й за нею вже з' явилася нова.

Сторінка почалася із війни-
Раптової,жорстокої і злої.
Добавила на скронях сивини
І до життя добавила любові.

У звичних буднях,
У вічній метушні
Кудись ми бігли, мчали, поспішали,
Не відчували квіти запашні
І чистоту небес не помічали.

Кривавий лютий все навкруг змінив,
Із білого він став чорно- червоним,
Від згарищ, від пожарів, від смертей,
Від сліз гірких-
На смак він став солоним.

А хочеться красунечки- весни,
І літа теплого,
І щедру диво- осінь,
І щоби мирними були вони –
Про це ми кожен день
У Бога просим!

Життя одне, і час не зупинить,
Тож дихаймо усі
На повні груди.
Цінуймо , друзі,завжди кожну мить,
А Україна була,є і буде!

Ніяким ворогам
Нас не здолать:
Коли ми разом-
То велика сила,
Бо нас Дніпро могутній освятив
І горда Хортиця
Наш рід благословила.
Ольга Шерет

УСІ МИ РІЗНІ
Усі ми різні зовні і в душі:
Характери ,смаки, уподобання.
Хтось з нас стоїть на грані, на межі,
І стійко хтось несе випробування.

І совість теж у кожного своя.
Когось вона терзає, корить , мучить.
Комусь- дарма, на все про все- дарма,
Стріла із болем в серце не улучить.

Хтось бережно тримає у руках
Із печі вийняту гарячу паляницю,
А хтось ховає гроші у мішках
Накрадені, і гарно йому спиться.

Комусь війна кровить , сльозить, пече,
Молитвою і день, і ніч стрічає,
А хтось собі тихенько причаївсь,
І перемогу ворога чекає.

Усі ми різні- так Господь створив,
Але земля й держава в нас єдина.
Так, Боже мій, підтримай нас таких,
Для кого рідна мати – Україна!
Ольга Шерет

Життя — мов іскра в темнім небокраї,
Змахнув ти віями — і юність вже зів'яла.
Учора хлопець був, а нині в серці сяє
Сивинний втоми плуг, що в грудях землю орав.

Час — то вершник дикий, конем бурю гонить,
Не згляне, не спитає, чи встиг ти, чи зумів.
Він крильми ночі свище, губами холод дмухне,
А ти глядиш — і шлях увесь уже минув.

Не жди «колись», бо завтра — примара в полі,
Що тане, мов туман над стервою ріллі.
Ти сам коваль свого тривкого болю,
І сам собі господар у земній імлі.

Тож, козаче, встань! Не стій, не гнись під тінню!
Поки живе в тобі жаринка — бий у щит.
Бо час — як річка, стрімна, без упокоєння,
Його не зупинить ні цар, ні світ, ні крик.

Схопи цей день за горло, доки він не зникне,
Допоки тіло дише і серце ще гримить!
Бо хто сказав «потім» — той втратив і обітницю,
І шлях, що міг би славою палить.

Життя коротке. Як подих між світанком й сном.
Та хто живе — той пише на камінні долю.
Тож підведи свій погляд — іди назустріч дням,
Які згорять в багрі, та змурують волю.

Пам’ятай ці словеса, як воїн меч у бою:
Час не стоїть — не стій і ти. Іди. Живи. Борись.
Іванюк Артем

Монстр… монстр… у кутку серця спочив,
Чатує, мов нічна тінь, мов глухий привид.
Стоїть і пильнує, коли гріх пробудить,
Коли людську душу на зло підманить.

У кожного з нас він — й друг, й ворог водночас,
Що шепче тихо: «Час показати всім свій час.
Свою форму справжню, темну й непокірну,
Щоб ніхто не смів зазіхнути на тебе гірку.»

Монстр — як леза вогняні, мов ріка, що реве,
Може врятувати, може й лихо звести.
Байдуже йому — твоє воно спасіння чи гнів,
Йому треба лиш, щоб ти відкрив його світ.

Ти мусиш знати, коли клич його звершить,
Коли мовчати, а коли люто рушить.
Бо хто навчиться монстра свого приборкати,
Той стане вільним, й ніхто не зможе лякати.

Він не жахливий — він частка твого єства,
Він — природний дзвін у глибинах серця.
Лише обачність і мудрість відкриють йому путь,
І кожен, хто зачепить, спізнає твою лють.

Монстр… монстр… він у кожнім з нас живе,
Мов тінь вітру, що спішить серед лісів і нив.
І хто зрозуміє, як із ним співжити,
Той силою власною всіх може вразити
Іванюк Артем

У пустелі, де вітри мов прокляття співають,
Де піски, мов віки, душу тихо з’їдають,
Їде вершник самітний — ні тіні, ні слова,
Лиш думка, як іржа, у серці сурмова.

Меч його — зломаний, щит його — вкрадений,
Доля — мов вовчиця, люта, непрощенна.
Очі порохом засипані, тьмяні й без сна,
А душа, мов криниця, давно вже — без дна.

Коняга його — останній свідок буття,
Суха, як степова трава, тремтить від життя.
Та веде господаря, хоч сам ледве дише,
Бо в серці коня ще жар останній дише.

І йдуть вони — мов тіні померлих часів,
Мов згадки богів, що забули свій гнів.
Чи знайдуть вони воду, чи згинуть у млі —
Хто знає шлях тих, що йдуть по землі?

Може, пустеля — то серце людини,
Що шукає себе, а знаходить руїни.
Може, вершник той — це кожен із нас,
Хто тікає від долі, та знов іде в час.
Іванюк Артем

Чи ми — лиш іскри в чорнім морі,
Що вмить згоряють без сліду,
Чи хижі звірі у покорі,
Що рвуть братів за крихту льоду?

Чи, може, квіти, що вмирають,
Не зрозумівши, звідкіля
Ростуть коріння, що страждають
Під тягарем земного зла?

Ми зводим вежі із каміння,
А серце — пустка, темний льох.
Ми нищим ліс, своє коріння,
І п’єм отруту, мов медок.

Ми — тіні власної ідеї,
Ми — сни згорілої зорі.
Ми прагнем світла, а ланцюги
Тягнемо в безвість на порі.

О, дивний роде! Хто ми є?
Чи мудрий рід, чи темний чад?
Чи лиш зерно, що в землю впаде,
Щоб розцвісти… чи згнить в стократ?
Іванюк Артем

Не клята, не люта,— вона лиш дорога,
Що з глибин буття в’ється, мов ріка.
Се тінь і світло, і доля убога,
І тайна, що в кождім серці трима.

Вона — то не прірва, не кара, не страта,
А спочив од трудів, од вічного гніту.
Мов жнивар обжинає дозрілеє жито,
Так смерть обіймає життя до ката.

О, людськая думо, чого ж ти тремтиш?
Се ж смерть — як вечір по дневі палкім.
Мов осінній листок, що вітрові лиш,
Летить у безкрає — та й стане спокійним.

Бо смерть — се не ворог, а рідная мати,
Що тихо прикриє втомленії вії.
Не жах, не морок — а вічність без крати,
Де тлін і нетлін ся зливають у мрії.
Іванюк Артем

Не броди, брате, в пізній порі,
Коли місяць мов срібний гвіздь
Прибито в небо над могилою,
А вітер шепче про чийсь гріх.

Бо в тій годині ходить диво
,
Не світле — чорне, мов яма дна:
Упир — колись людина тиха,
Тепер же тінь і темнота.

Було у серці дві сторони:
Одна — як ранок, тепла й тиха,
Друга — мов ніч з голодним звіром,
Що хижо дихає у віч.
Та смерть прийшла — і ранку згасла
Остання іскорка жива,
І панує нині тільки хмара,
Що зветься люттю і злом — вона.

І ходить він між нив нічних,
Де тінь густа, як сніг чорніший.
Він кров шукає — не для життя,
Аби заглушить свій голос внутрішній, нищий:
Той, що кричить у ребрах порожніх,
Той, що гризе садна кісток,
Той голод — вічний, безпочатний,
Без дна, без меж, без берегів,
Немов пекельний потороч,
Що сам себе пожер би жив.

І як він стріне чоловіка,
Чи діву, чи дитя мале —
Не буде жалю, ласки, смерку,
Ні слова, ні молитви вже.
Лиш кров тече — червона річка,
І кості білі, мов зоря,
В очах нічних, у тьмі без дна
Зостаються, — і тиша.

А він іде. Іде. Іде.
Бо голод кличе, кличе знов.
Бо в серці — ніч. Туман. Провалля.
І хворе зло́ замість любов.

Тож слухай, друже:
не виходь,
Коли зоря втомилась жить,
Коли на небі стоїть тиша
І ніч не дихає ні крих.

Бо якщо крокнеш в темну стежку,
Де вітер плаче в очерет, —
То аж до ранку над землею
Будуть лежать лиш кості й шкіра.

А упир — далі. Далі. Далі.
Шукати кров — вічний його світ
Іванюк Артем

Закриває сонце кучерява хмара.
Лине дощ на землю, немов божа кара.
Під дощем холодним долу лист спадає.
Вранці все навколо іній покриває.
Та сьогодні осінь гарний настрій має.
Сонце лист багряний щедро осяває,
Посмішка іскриста теплоту дарує.
Впевнено, рішуче осінь йде, мандрує.
Йде по світу осінь, по містам і селам,
Коли – непривітна, а бува – весела.
Йде, закривши очі, на війни і горе.
Крізь бої, загиблих, що вкривають поле.
Вітер приласкає воїну обличчя,
Котрого ночами мати у сні кличе.
Вже не приголубить, не побачить сина, –
Під дощем осіннім, у полі дитина.
Вранці зійде сонце, росою умиє
Променем погладить, теплом обігріє.
Солдат сотні тисяч війна погубила,
Насмокталась крові, лиха наробила.
Обстріли, ракети, мирний люд страждає.
Тож нема прощення, виправдань немає.
Агресію треба, на корені вбити,
Щоби не кортіло, далі так робити.
Щоб війна по світу, більше не бродила.
Не несла розруху, горя не робила.
Закриває сонце кучерява хмара.
Лине дощ на землю, немов божа кара.
Під дощем холодним долу лист спадає.
І війни на світі начебто немає.
Осіння негода настрій не зіпсує,
Коли Перемога впевнено крокує.

Світлана Сомош

Листя майже опало,
Слова пишуться на папері,
Щось шукаю пригод.
А дива десь поруч з нами.

Квіти останні зацвіли,
Немов до сплячку готуються,
Плоди останні дерева віддали.
Немов промовили на добраніч.

Хтось обов'язок взяв служити,
Свою сім'ю і народ захищати пішов.
А когось в на щиті зустрічають.
Сумно спостерігати за цими подіями.

Серце крає і сум ,
Осінь крокує вперед своїм шляхом.
Коли спокій і мир прийде.
Не знає ніхто, крім Творця.

Історія часу плине крізь віки,
Щось відбувається зараз в світі.
Когось за безцінь продають і купують.
Наш народ безцінний скарб.

Його шанувати і любити треба,
Бо вихований в крові.
Земля наша зростила свій плід.
Жнива завершуються зараз.

Піснями і сльозами виростають діти,
Наша майбутня гордість країни.
Україна проходить свій важкий шлях.
Через кров і піт добуває свій хліб.

Такого народу не бачив в світі,
Що має багато героїв своїх.
Щиро дякуємо Вам за дароване нам життя.
За захист і нічий спокій даруєте нам.

Денис Третяк 01. 11.2025
Денис