В ночі задумали ми гру,
давай зупинем.
Вже падають Персеїди.
У спалах :
шастливі та дикі,
мов знову набуваєм сили.

У цьому сяйві
Вся мова зайва
Нема облич:
прозорість хто прийме у віч?
Мов стерте на малюнку,
але у когось, щось залишилося в думці.

Всю біль облиш .
Незнане непізнайєш.
То смуток рве неспокій.
Я спати мушу
бо до роботи.
Ми сьогодні все рішити мусем.

Лише один в житті буває крайнім.
Тому все плине
зайве.

Красу спасе лиш ніч.
А ранок – ранить,
тому такий важкий світанок.

І лиш коли на тебе впаде зоря,
та в воду
увійдеш ти голий ,
свого позбутися ти горя.
Ігор

Я хочу тихо,
щоб ма з просоння легкість відчуття:
коли босоніж у росі втрача свідомість.

Зі квітів одіну, що миле.
Вже вмився росою,
То ніч проважаю, щоб не заважала Сонцю!
Ігор

Так тихо…
все вкрало лихо
що не згледів:
як розум
від душі втіка.

У ночі часу нема.
Бо сонце сіло.
Вже навіть зрячий не пойме:
де сніг, де сіль?
Все було красиво.
І вибух той розлучив нас,
без нас,
ми планували жити.
Не просіє даже сито.
Нашу біль.

Двері одні:
ти правий війти.
Ти нехочеш війни?..
Тебе розділи,
і знову оділи.
У дзеркалі
вже ти новий.

Очі лише праві.
Туди, ти не йди.

У дверей одне незнане,
шо закриваються без твої волі самі.

Бо в сумі біль,
ти солю не розбавиш,
то лиш добавиш.

Із сону чуєш гомін!?
То Дервіш: голий, босий,
музику свою,
до болю грає.
У тужі,
бо єдиний знає,
хто б'ється
ТОЙ І ПЕРЕМАГАЄ!
Ігор

В горах, далеко від міста, в зелених краях,
Жив собі в домі спокійно мудрий монах.
Якось до нього в гості міський завітав,
Подивився на все це — що сказати не знав.

Дім його був, на диво, дуже простий,
І монах в нім жив давно, був не молодий.
Міський зайшов в дім, здивувався:
Там чисто, спокійно… Одразу злякався.

Монах же на нього лише подивився —
Одразу зрозумів, що той розгубився.
Міський в себе прийшов, мудреця запитав:
«Чому ж ти у місті собі дім не шукав?»

А той без слів у вікно подивився:
Гори, пейзажі, за горизонтом ліс красою відкрився.
А міський бентежно на вікно лиш дивився,
Деякий час не бачив нічого, сів — зажурився.

Пройшло кілька хвилин — вони вийшли у ліс,
На стежину, по якій монах овочі ніс.
Недалеко земельна ділянка стояла, яку доглядав.
Підійшли до неї, помідор він зірвав

Та промовив: «Ось моя золота жила,
Яку в місті ніколи ти не знайдеш.
А в цім Раю душа моя наче ожила,
Якщо зрозумієш — і ти оживеш».

Той почухав потилицю, подивився на старого,
Не розуміючи, скільки в ньому щастя, а від чого?
Через пів години міський у телефоні засів,
А мудрець не знав, що це таке, і знати не хотів.

І через деякий час міський не знав, чим зайнятись,
Помаленьку почав у місто збиратись.
А мудрець цей випадок завжди пам’ятав,
Як до нього в гості міський завітав.
Оріон

Твоє ім'я в моїй пам'яті блукає
І сниться сон де ти мені граєш,
Граєш мелодію вітру що виє в горі
А твій голос шепоче в моїй голові
Любов, любов в пам'яті твоїй блукає
Цей сон про те що ти мене не кохаєш.
Поліна Картузова

Ти знаєш я б хотіла,
Я б хотіла із тобою дивитися на зорі
Зорі що блищатимуть в горі,
Щоб хвилі билися по скелях
Де ти співав мені,
Співав любов та щебетання,
Пташо́к що сидітимуть в траві,
Ти знаєш я б хотіла
Я б хотіла із тобою.
Поліна Картузова

Відстань вже втратила час,
І вчинки вбили довіру.
Згасло усе між нами враз,
Як день, що сховався у зливу.

Ми будували мости,
Та з попелу стали руїни.
Хотіли кохання знайти —
Знайшли лиш мовчання й провини.

Тепер лиш холодний туман
Між нами стоїть непробитий.
Немов нерозгаданий стан,
Де спогад залишиться жити.

Та інколи в серці моїм
Зринає твій образ, як мрія.
І болем я дихаю з ним,
Хоч знаю — кінець, не надія.

Шамрей Павло

1312-й день війни
Масована атака 26.09.2025

Знов масована атака,
Знов ракети, дрони,
Так ненависна росія
Нам наносить шкоди.

Вимагає д'явол крові,
Як своєї та й чужої,
Живить він себе війною
Не дає людям покою.

Підкорити усіх хоче,
Зневажає право,
І дратує всіх навколо,
Суне своє жало.

Відміняєм негаразди,
Страхи, біль та сльози,
Закликаєм Вищі Сили
Стати на порозі.

Захистити Україну,
Зупинить вражину,
Щоб завадить тероризму
Шкоду нести Світу.
Галина Корольова

Життя — це не фільм, не серіал, не гра,
Ти не переграєш і не збережешся.
Тут кожна хвилина — остання і сира,
Шанс, що згорів, вже не повернеться.
Ти думав, що можеш натиснути «стоп»,
Що все можна знову почати з початку.
Та час, наче ніж, обріже твій крок,
І рани не зникнуть від простої латки.
Тут немає сценарію, режисера чи дубля,
Лише ти і твій вибір, жорсткий, як скло.
І якщо зробиш крок — назад вже не буде,
Лише тиша і місяць, що заглядає в вікно.
Анастасія Бондарєва

Якщо ти знайдеш привід повернутись,
Я обов’язково тебе прийму.
Хоч біль ще в мені буде довго жевріти,
Та серце забуде свою зиму.
Я знаю — ти йдеш, бо шукаєш світла,
І, може, знайдеш його не зі мною.
Та іноді шлях, що здається відкритим,
Веде нас назад дорогою старою.
Я буду мовчати, коли ти з’явишся знову,
Не дорікну ні словом, ні поглядом злим.
Бо кохання — це вміння тримати основу,
Навіть коли розсипається дім.
Анастасія Бондарєва