Однокімнатна хрущовка стара,
І світло лампади тремтіло на стелі,
Там юність співала прості слова,
І мрії жили у злиденному тілі.
Ми ділили на двох той маленький стіл,
І хліб, і надії, і сонні світанки,
Тоді ще здавалося — цілий світ мій,
Хоч доля лишала на серці царапки.
Та щастя було у дрібницях щодня,
У сміхові, в тиші, в розмовах нічних,
І навіть коли забирала весна —
Вона залишала відблиск в очах.
Анастасія Бондарєва

Ти сказала, що я гість твоїх снів,
Не можеш з голови викинути мене.
Та в реальності — лише стільки слів,
І тиша твоя вже звучить, як прощання.
Я б ішов, якби був для тебе чужим,
Та ти ж шепотіла: "ти — частина мого".
То чому між нами тепер дим?
І чому я торкаюсь — а в тобі так холодно?
Але всі твої фрази — солодка брехня,
Бо кохаєш ти іншого, не мене.
Твої сни — це гра, не моя весна,
А спроба втекти від себе, даремне.
Анастасія Бондарєва

Покохати можна лиш раз за життя,
Інші — це лиш спроби знайти ті почуття.
Ми шукаємо очі, в яких — забуття,
А бачимо лиш відблиск, замість суття.
Ти був не найкращим, не ідеальним,
Та в мені розквітало щось неземне.
І тепер кожен дотик здається формальним,
Бо тієї глибини вже ніхто не дає.
Я сміюся, цікавлюсь, живу — ніби вмію.
Та всередині — тиша, де ти колись був.
І кожне "люблю" тепер я вимірюю
Твоїм "пробач", яке серце не забуло.
Може, ще будуть світанки й обійми.
Може, хтось скаже, що я — його все.
Але в правді, яку я ношу під війми:
Після тебе — усе вже не те.
Анастасія Бондарєва

Я повинна тебе відпустити,
Хоч якби тяжко мені не було.
Не тримати за спогад, не жити
Тим, що зникло, хоча ще пекло.
Я трималась — за тіні, за листи,
За усмішки, що давно не твої.
Але в кожному “ще” було “ні”,
І в надії — зневіра в мені.
Ти мовчав, я придумувала слова.
Ти ішов, я шукала дорогу.
А тепер — тиша стала права,
І в ній я нарешті зберуся знову.
Я відпущу — без істерик, без сліз,
Лиш з подякою за те, що було.
Бо любов — це не тягар і не в’язниця.
Це вміння піти… коли відсутнє не тепло.
Анастасія Бондарєва

Може ми зустрілись, бо це “карма”
За всі мої гріхи забуті.
Ти прийшов — і розкрилась рана,
Що здавалася давно загоєна в суті.
Я не знала, що біль має форму —
Твого голосу, погляду, тиші.
І тепер моя душа, як платформа,
Де проходять поїзди колишніх.
Ти не вчив любити — лише втрачати,
Рвати на частини мій світ несміливо.
І якщо це урок — то як виживати,
Коли вчитель зникає без слів, як злива?
Анастасія Бондарєва

І що таке це почуття?
Немов кохання в чужім вирі,
Немов обійми і страждання,
Немов журба і зліт у мрію.

І знову раз, і знову, знов —
Я заплуталась у цих словах.
Та не збагну я лиш одного:
Чи справді я тону в цих почуттях?

Чи є між нами іскра щира?
Чи це лише примара, дим і мрія?
Моя душа горить і гине,
І я лечу у світ незрим.

Та бачу сни — твої обличчя,
А дні без тебе — наче вічність.
Без рук твоїх, без тих обіймів
Я тону в смутку, наче гину.

Скажи, чому я так страждаю?
Чому без тебе я вмираю?
Чому без погляду твого
Мій світ порожній, як ніщо?

Знаю — більшого не буде,
Та й цього мені вже так доволі.
Я хочу тільки лиш одного —
Зустрітись знов у тихій долі.

Щоб у обіймах цілу ніч
Час завмер, і тут світанок,
І вічно, ніжно, без обманок
Твою тримати теплу руку.

І навіть якщо доля кине,
Я йтиму вперто до кінця.
Бо справжнє почуття не гине —
Воно живе в глибині серця.
Інна

Чи є той сенс у клятому житті,
У балачках безглуздих, безкінечних?
У зраді, у стражданнях і пітьмі,
У спогадах, що серце розбивають?

Чи варто жити далі серед зла,
Де правда втоплена в обмані?
Нехай душа від горя вся згоря,
Та я не здамся, залишуся на світанні!

Хай серце рветься з болю на шматки,
Хай сльози ллються, наче водоспади.
Я все ж залишусь не там серед ріки,
Де сонце сяє, де життя ще треба мати.

Де трава шумить під тихий вітерець,
Де любов гуде, у церковних вівтарях,
Де сміх дитячий, наче оберіг!
Злітає в небо й губиться у хмарках.

А там, де зрада й втомлена журба,
Де серце б’ється, наче скло розбите,
Де ніч за ніччю плаче самота,
Мені нестерпно й важко знову жити.

Я заплуталась у власних почуттях,
Не знаю: варто йти чи зупинятись?
Чи є життя лиш мука у рядках,
Чи шанс новий для серця десь сховатись?

Я — тінь у цьому клятому безмежжі,
Я запитання — без відповідей знов.
Чи варто йти? Чи бути в цьому межиріччі?
Чи все моє згоріло без любові?

Та якщо щастя тут немає з нами,
І я загублена між виріїв лелек,
Нехай упаду у сон з важкими снами,
Та хай лиш слід мій збережеться
серед безкраїх цих рядків…

Інна

Ти така вміла чарівниця,
та зовсім не маленька дрібниця.
Така чарівна твоя зіниця,
ти майстерна чарівниця.

Проте є у тебе таємниця,
у твоєму серці захована скарбниця.
Твоя краса така чарівна,
та сміливість твоя не мала.

В чари твої я закохався,
проте ворог з тебе посміявся.
Прийде до тебе я з перешп
та спущусь із алих небес.

Чарівниця крил, твої чари —
це країна чудес,
чисте, немов хмари небес.

Ти хороша чарівниця,
добра та красива,
як справжня мандрівниця.

Чарівний птах крилатий
та вовк лахматий.
Маленька ти скарбничка моя,
ти чарівничка
Raldest

Віра, Надія, Любов –
Три догми життєві,- величні!
Вони нас тримають, щоб знов
Зі Світлом з'єднались навічно!

Буває що все пропаде,
На дрізки розбилось сердечне…
Та Віра Любов вознесе,
Надію дарує безмежну!

Три струмені Світла в пітьмі,
Вони долетять в потаємне,
Розіб'ють всі скелі міцні,
І виведуть душу в блаженне!

Віра, Надія, Любов!
Три світла, три сЕстри, три долі,
Звільняють серця від оков,
Блаженство свободи та волі!

Чергуються дні, місяці…
Міняються дати щороку.
Незмінними є три ключі,
Три догми у душах високі!

ND💗

Надія Холод

Я зміню свою краватку
на зелені пишні тапки,
Я зміню своє життя —
замість офісу — поля.

Я змінюсь, я змінюсь,
замість жур і турбот,
Я почну, я почну
думати тільки про одне —
про свободу у житті.
Власова Іветта