Я чую гул в твоїх словах.
Я бачу страх в твоїх очах .
я бачу втому серед всіх Її побачити ти не зміг. Чому ж ти вбіса повернувся? Чому шлях мій тінью загородив? Невжеж вдалося у невілля розбудити своїх синів?

Niki nic

В твоєму дворі я бувала, ростила там твоїх синів.
За все життя в неволі бувала ,ворогів собі не шукала Чому ж ти дідько так кричиш? Невже не пам'ятаєш слів своїх ? Як кричав на свою неньку як вкривала вона тебе гарненько… Але ж крім горілки ти ніц не знав допоки сам в могилу душу не поклав…
Nici nic

Можливо зараз я вже щаслива?
Дивно чому ж за вікном злива
Можливо я накручую себе
Може справді я сміюся
Але коли приходжу я вночі
Я остаюсь на самоті
Так тихо, пусто, і думки
Лізуть лізуть що сили
Я їх терплю, кажу «я.. щаслива.!»
«-то чому ти знов одна? Ніхто тебе не любить! хто тебе у буревії до грудей ніжно приголубить?!»
І я задумалася, я знов мовчала
Груди стиснуло мотузкою і не відпускало
Я дивилась в стелю, і тихо текли сльози
А в голові лише лунало
«Гаві ти серйозно?!»
Я обіцяла не плакати, тримати все в собі
Але думки змогли мене налякати
І заставити ревіти до останьої зорі
На ранок, я знову посміхнулась
Наче вночі нічого не було
Я пішла до друзів, жартувала
Можливо все таки все добре?
І я сама собі все понавигадувала
Хоча вже добре знала
Я прийду додому і стане не так яскраво
Стане темно, сиро, і так любові мало..
Ніби я кинута тварина, яка пережила в свої роки забагато
havi

Прости меня за все обиды,
Не хотела я тебя терять.
Но, видно, судьбы наши нити
Нам не дано переплести опять.

Бывает — люди расстаются,
Не так, как сердце их велит.
Наверно, просто не сложилось,
Судьба по-своему решит.

Спасибо за минуты света,
За всё, что вместе мы прошли.
Но, видно, не судилось нам
Семьёй единой стать в любви.

Со временем мы изменились,
И поняли мы многое теперь…
Но, видно, где-то оступились,
И ошиблись — да, теперь.

Пусть будет жизнь порой сурова,
Пусть будет множество преград —
Главное — идти и снова
Становиться только в ряд.

Учись мечтать, не падать духом,
Идти, дерзать, любить, творить.
Пусть будет жизнь твоя не скукой —
А чудом, что не повторить.

…А знаешь, даже рада, честно,
Что у нас не вышло, как мечталось.
С тобой я б счастья не узнала —
Лишь боль и тьму бы ощущала.

Все ссоры, крики, недоверье —
Я через край всё это пила.
Но руки, что когда-то грели,
Однажды болью зазвенели…

Скажи, тебе не стыдно, правда?
Не мучит совесть — хоть чуть-чуть?
Ты сам убил во мне то чувство,
Что звалось «любовь». И тот же путь

Теперь мне чужд. Я не жалею,
Что всё закончилось вот так.
Я поняла: любовь — не веет, не секунды
Когда внутри лишь страх и мрак.

Ты был мне важен, был мне нужен —
Теперь же пусто. И, признаюсь,
Мне всё равно — твой мир разрушен,
Ты сам свой ад себе создал.

Могу писать ещё немало,
Но стоит ли? Всё сказано.
Прощай. Пусть жизнь тебе покажет,
Что значит быть — настоящим.
Анастасія Грибова

Ніч. Під ліхтарем танцюють тіні
Світло ледве-ледве мерехтить
Небо чорне, наче в кофеіні
Над великим містом височить

По асфальту тихо хтось чалапа
Звуком розливається він скрізь
І вздихає так, неначе шкапа
Наче робить на тиші надріз

Що це? Може це минуле
Шарпає до тебе у ночі
Може це майбутнє заглянуло
Щоб тримати згарок від свічі

Може це звичайний перехожий
Заблукав кварталами в ночі
Ніч. Вона так робить все несхожим
Ти лежиш від сна забув ключи
Андрій

Вихолола груба до світанку
Тихо в хаті — навіть сплять коти
Холод льодом вкрив відро на ганку
Зорі гаснуть в синій вишині

Над Дніпром туман стоїть стіною
Місяць блідно у горі блищить
Ранок ще охоплений спокоєм
Тишою зі мною говорить

Іней на траві лежить пожовклій
Птах безсонний інде закричить
Світе, у твоїй хвилині кожній
Пісня волі для мене звучить
Андрій

Осінь. Сонце. Листя золотаве
Павутиння в'ється по траві
Небо гонить хмари величаві
Спомини про теплі дні живі

Сумно. Світ неначе засинає
Щоби знов повстати по весні
Все тече, та серце моє крає —
Попереду сірі, темні дні

Вітер мов шепоче серед гілок
— "Прощавай, до зустрічі в раю"
Мріями злітаючи до зірок
Затихають пісні у гаю

Стихло все. Сідає тихо сонце
Холод розпластався по траві
Я стою. І осінь звісно пройде
Пройде все, на цій малій землі
Андрій

Я тебе шукаю час за часом
Серед снів і посеред буття
Сто облич зустрів — і купу масок
Що міняють на блага життя

Сто облич із купи дивних масок
Тільки сто… чи мало це, чи ні?
Що живуть, рахуючись із часом
Не шукая омутів в вині

Світлий день зростає перед ними
І сади для них завжди цвітуть
Світ летить — та їм знайоме ім'я
Завдяки кому роки ідуть
Андрій

Частина 1: — покарані Богами

Згасає ніч, як давній гріх,
І місяць тане в тихій змові.
В мені — лиш подих тих пісень,
Що я колись спалив у слові.

У лісі спогадів блукаю,
Між крон, де вітер стелить сни.
Не видно зір, не видно раю —
Лиш шепіт згаслої весни.

Там дні злітали із птахами
У вирій наших почуттів,
Коли навзаєм дарували
Собі ті дотики легкі.

Туман зповз вниз — і все темніше,
Я знов у споминах тону.
Як наші тіні в тім тумані
Зливались в тишу й вдалину.

Палали полум’ям серця — аж небеса розчервонілись.
Дивились, заздрили Боги,
Як ми без сорому любились.
Де поцілунків повний гай,
Довкола озера обіймів,
Де вільне поле всіх бажань,
І степ, що приховав невинність.

Дивились, заздрили Боги,
Дивились, заздрили та злились.
Як можуть люди так любить?
Що аж під ними розгорілось!!!

Та ось, у лісі я один,
Миную сосни, яблуні, тополі.
І час густий, мов гіркий мед,
Стікає повз — і я в його неволі.

—

Частина 2: Не спи, душе

Палає ніч, мов спомин тіл,
І сріблом місяць тихо тліє.
В мені — лиш вітер, дикий, злий,
Що серце льодом холодіє.

Я йду крізь попіл давніх снів,
Де тіні п’ють розбиті зорі.
І чую — час, мов хижий спів,
Шепоче правду без покори.

Не спи, душе! Не згасни враз!
В імлі ще полум’я тремтіє.
Неси ті спогади крізь час —
На той вогонь, що ще жевріє.

Не спи, душе, вже розквітай!
Від полум’я тікають тіні,
І жаром тліючих бажань —
Засяють зорями надії.

—

Частина 3: Полум’я над Олімпом

Упав на землю тихий крик —
З небес зірвавсь мій вічний спомин.
Вогонь, що спав у глибині,
Зійшов на світ — і став громовим.

Я чув, як тліли небеса,
Як час розплавлювався в світлі.
У грудях — пекло і роса,
Моя душа палає вітром.

Згорає страх. І я іду —
Крізь тьму богів, крізь їхні храми.
Мій шлях — це попіл і гроза,
Що все змиває між світами.

Ударом блиску — Бог упав,
І світ розколотий на двоє.
Їх трон палає, в їхніх очах
Моє ім’я — вогонь і зброя.

І Бог зітхнув востанній раз,
І Час застиг над світом в жарі.
Олімп тріщить — скорботні храми
Лежать під згаслими слідами.

Крізь бурю, пил і спів
На верхів’ї тіней Олімпу
Вона стоїть, в очах — мій спів,
Моє кохання та спасіння.
Цимбалюк Валерій Олегович

Розпадається на друзки небо,
холод оселився у кістках.
Та схилилась ще сильніше верба,
і спливають краплі по свічках.

У церквах не відають служіння —
всі молитви завмерли в тиші,
наче поміж небом і камінням
розірвались всі зв’язки душі.

Наче світ чекання відбуває,
він від несподіванки закляк.
Він нічого ще не відчуває —
зупинився навіть і вітряк.

Друзки неба падають додолу,
світ галопом рушив в нікуди.
Дивний світ, охоплений війною,
котиться від буден — до біди.

Андрій