Вихолола груба до світанку,
Тихо в хаті — навіть сплять коти.
Холод льодом вкрив відро на ганку,
Зорі гаснуть в синій вишині.

Над Дніпром туман стоїть стіною,
Місяць блідно у горі блищить.
Ранок ще охоплений спокоєм,
Тишою зі мною говорить.

Іней на траві лежить пожовклій,
Птах безсонний інде закричить.
Світе, у твоїй хвилині кожній
Пісня волі для мене звучить.
Андрій

Нескінченно п'яний від простору,
З посмішкою щастя на губах.
На курган залізши, як на гору,
З вітром, що ганяє по степах.

Дивлячись на ці лани широкі,
На Дніпро, що стрічкою блищить,
Знаю я, в цьому світі не самотній,
Бо цей світ зі мною говорить.
Андрій

Я втрачав, що було мені свято,
Від поразок я мовчки сивів.
І шукав новий вихід завзято,
Лише вітер у вербах гудів.

Мої крила намокли і вчахли,
Сонце мовчки котилося геть.
Тільки янголи мовчки чекали,
Що я виберу — світ або смерть.

Ніч неначе кінця і не мала,
Я шукав — не знаходив дверей.
Але темрява не відступала,
І тягар не скидався з плечей.

І у розпачі, без порятунку,
Коли майже завершився хід,
Коли Всесвіт лишив поцілунку,
Для себе все збагнути я зміг.
Андрій

Єдине, чого б я найбільше хотів —
Прийти на вокзал, у пізню годину;
Взяти з собою блокнот й цигарки,
Сховати свій погляд за спокоєм диму.
Забити на гомін нічних пасажирів,
Лиш зрідка дивитися вслід поїздам.
І з спиртом ковтати останні хвилини
Табачного світла чужого життя.
А потім заснути на лавці перону,
Аби цей мороз пробирав до кісток.
І спати так вічність, якщо не ще довше,
Під скрегіт коліс й плач іржавих ниток.
Спати, і з тим, чекати на когось,
Хто зійде із борту земних кораблів,
Кого б я зустрів з сухопутного порту,
Кого б я шукав довше всіх на землі.
Не знаю, ким буде близький незнайомець,
І навіть — чи з'явиться він взагалі…

Та я хочу спати: можливо — й сто років,
Допоки у рейках витають вірші.
Й прокинутись тільки, коли хтось прибуде,
Й, зійшовши із сходів примарних вагонів,
Підсяде до мене. Ми разом закурим,
І так просидим до світанку пів ночі.
А вранці підемо назустріч вітрам,
Туди, де небачене грає з забутим,
Де долі належать старим поїздам,
А колії ринуть крізь вквітчані луки.

І ми не пове́рнемось більше назад.
Ми знову впадем в безтурботність дитинства.
Ми будем блукати в безкрайності дня,
І слухати пісню дощу в черепицях.
Ми будем лежати в високій траві,
Шукати казкових тварин десь у хмарах,
Ховатись в гілках сонцесяйних дубів,
Й тонути у пахощах променів пряних…

Ми будемо бігти за сонцем щодня,
Щоразу міняючи села й долини.
Ніхто не знайде нас по наших слідах,
Їх вже розчинили в собі літні зливи.
Чортова Дюжина

Любов, відкладена на завтра,
Яке ніяк не настає.
Розчарування у коханні
Зневіру й смуток завдає.

Любов, відкладена на завтра,
Маніпуляція чи гра?
Відсторонитися від неї,-
не принесе вона добра.

Любов, відкладена на завтра,
Заблокувала почуття.
Із темноти підняла сумнів,
Чи є в коханні майбуття.

Любов, відкладена на завтра,
Закрила серце на замок,
Заблокувала почуття,
Та не звільнила від думок.

Любов, відкладена на завтра,
Розчарування, смуток, біль.
Немов би на відкриту рану
Насипали не скупо сіль.

Любов, відкладена на завтра,
Немає в неї майбуття.
Любов, відкладена на потім,
Марнує час, гаїть життя.

Світлана Сомош

Чомусь у мене так в житті,
Що у важку хвилину,
Лишаюсь я на самоті.
Не знаю я причину
Та коли важко, я сама
Долаю перешкоди.
Коли в душі живе зима,
І навкруги негоди,
У скруті, горі чи біді
Лишаюся на самоті.

Світлана Сомош

У моїх венах твоя кров,
Уп'ялася в мою,
Пливе в моїх артеріях,
Як човен по морю,
В моєму серці твоя біль,
Уп'ялася в мою,
Болить тепер за двох,
Та я усе стерплю,
У мого тіла твоя тінь,
Ходить за мною по п'ятах,
Й лишиться від моєї тіні слід,
У твоїх прожитих літах,
В моєї долі є відбиток твій,
Залишений серцем і кров'ю,
Тож залиш на прощання дарунок свій,
Зігрій мою душу любов'ю.
Вікторія Голуб

Ранок мудріший за ніч,
Ніч чесніша за ранок,
Він залишився з нею віч-на-віч,
І не помітив як настав світанок,
Він говорив десятки ніжних слів,
І обіцяв усе що забажає,
Як тільки ранок на поріг присів,
Він замовчав,він більше не кохає.
Вона стояла у осінньому пальто,
Вона від нього вже нічого не чекала,
Холодний ранок і пусте метро,
Вона сама від себе утікала
Вона повторювала в голові:
"Я не люблю,мені це все здалося",
Та серце все ж перемагало в боротьбі,
Усе що повторяла-не збулося.
Вікторія Голуб

Кожного дня я мрію маю,
Я держу у серці її ось там.
І хочу вірити, що вона знає,
Що втілити хочу її ось так.

Нікому не скажу про неї,
Може секретом це буде моїм.
Залишу його за дверима і скажу:
«Нікуди звідси не йди».

Піде десь походжу, загляну…немає.
Мрія счезла ось так.
Підійду до жінки по імені Мая,
Спитаю: «Де ж моя мрія? Може бачили ви?»

Мая повернеться, загляне у вічі,
Тихенько промовить, безжалісно так.
«Ніколи не вийде у тебе нічого,
І мрія тому і втекла ось так».

Мая піде, а я заплачу.
Можливо Мая бачила все.
Невідомий автор

Я видатним би стати міг творцем
Закутаний у морок пролюстрацій
Що день то жах! думки бігцем
А в думці потай раж люстрацій

Либонь до ляку жести створів
Патріотизму віч скінченний
Війною лав і морів
Той клятий геноцид нікчемний

Сто років жалю, вік печалі
Солдат з обмерлою душою
У тужі дні! сльози в кришталі
А він розбитий весь журбою…
Драб Владислав