Люблю свій край я рідний калиновий
Та верб над ставом весняний танок,
Теплого літа з квітами розмову,
Осінній помаранчевий вінок.

Зелен-барвінку погляд той блакитний
І жовтих груш в саду та яблук смак.
Як же тебе, Вкраїно не любити?
У цілім світі кращої нема.

2016 р.

Червоні ягоди калини
На білому снігу,
Неначе краплі крові сина,
Який впав у бою.

Ягідки вітерець розсипав
Недбало тут і там.
За Батьківщину син загинув,
Не здався ворогам.

Птахи ті ягоди збирають,
А мати крадькома
Хусткою сльзи витирає,
Синочка ж бо нема.

Примерзлі ягоди калини
Птахи будуть клювать.
Знай, ненько, син твій не загинув,
Живе в наших серцях.

2019 р.

Давайте разом посміхатись ,
Разом радіти , веселитись .
Наче сонечко яскраво світить ,
І серце радісно блищить .

У серці ,наче чистому та синьому, у кожній людині,
У кожній пташці , у кожній тварині.
Помаранчевою фарбою ллється ,
Наче озеро велике.

І синє небо , і жовте поле,
Символ єдності незламної .
І котики весело сміються ,
І соловейки весело щебечуть.

І я стою біля хати , наче селянської
І батьки мої , брати і сестри, і бабусі і дідусі.
Накриваємо , наче стіл широкий ,
Святкуючи свята , наче народні.

І усі ми весело сплелися,
І на бандурах ми весело заграли.
І як великі козаки , споконвіку,
Як весело бʼємося , так і боремось наче героїчно.

Як великі нащадки , Київської Русі ,
Наче в серцях великих предків.
Живемо , радіємо , і битимось
За нашу рідну , наче народну землю.

Усі ми , наче у вишиванках,
Символу , єдиної України.
Радіємо , сміємось , наче іноді плачемо ,
І культуру українську , разом обмиваємо .

І хочеться українцям сказати : «Я вас усіх люблю,
І нехай синє небо і жовте поле, весело радіють,
І хоч би український мир усюди ,наче панував,
Бо ,наче український народ ,нікому не перемогти».

Ось і січень прощається з нами,
Владу лютому передає,
Який землю засипле снігами,
Бо зима іще візьме своє.

Але сонечко вище піднялось,
Недалеко вже і до весни.
Її мирної нам би бажалось
Та вертались додому сини

Й донечки України-матусі
До коханих, дітей та родин.
Щоби край наш чудовий квітучий
Український не знав більше війн.

2024 р.

Щотижня нові прапори…

Щотижня нові прапори,
Тріпочуть весело на вітрі,
Та, щось не весело мені,
Серед вінків і свіжих квітів.
Серед новесеньких хрестів,
Що на могилах виростають,
Серед вдовиць і матерів,
Що серце плачем розривають.
Шумлять знамена, мов живі,
Припнуті линвами міцними,
Десь в розсип, кожен на щоглі,
А десь алеями стрункими.
Під сонцем гордо майорять,
І дощ їм не збавляє сили,
Ще мить.., і в гору полетять,
Напнувши синьо-жовті крила,
Безсмертним душам навздогін,
Щоб повернути їх додому…
Але, то лиш фантазій плин,
Немає вороття нікому…
І знову біль, і знову шок,
І новий стяг зліта у небо,
Дзвенить стрункий його флагшток,
Не відпускаючи від себе,
Щебечуть весело птахи,
Палають сонцем чорнобривці,
Та, щось не весело мені,
Між прапорами наодинці.

Усі ми свободолюбний і гордий народ,
Козацького ж роду прадіди наші й діди,
Разом боронили землю свою від заброд,
А також пліч-о-пліч у радості час та біди.
Їм, ворогам рідний край не дамо на поталу,
Нізащо тут не дозволимо хазяйнувать,
А зробимо все, щоб, Вкраїнонько ти розквітала,
Ми ж клянемося завжди тебе захищать,
Охороняти простори твої від напасті,
Як дружня родина жити в мирі, любові та щасті.

2015 р.

Гірко плакала калина
За синами України,
Які впали у бою
За Вітчизну за свою.

А ягідки червоненькі
Падали на сніг біленький
Й замерзали на морозі,
Наче ті прозорі сльози.

Простягала руки-віти,
Ніби прагла захистити
Ще живих та взять в обійми
Ніжні теплі материнські.

Їм залікувати рани
Та пишатися синами
Й донечками України.
Хай всміхається калина.

2023 р.

Вітер в степу розвиває сорочку.
Ти стоїш, не вірячи, мовчки.
За спиною срібна шабля блищить
В синім небі білий голуб летить.
Вкотре настав злий, темний час,
Ніхто не врятує дім, окрім нас.
Забили литаври, час йти до бою
За родину, Батьківщину і волю.

Батьківська земля – наш оберіг,
Волі крила закриють від бід.
Ніхто не загарбає рідних доріг,
Від зла і болю не лишиться слід.

Синєє небо світить зорями,
В серці слова, сказані матерями.
Батьківська любов у серці живе,
Все не постійне, а це не спливе.
Хмари впустили промінчики сонця,
Вдома чекають рідні коло віконця.
Б’є серце груди, час йти до бою,
Щоб не зосталось життя за імлою.

Не для війни я ростила синів,
А для любові плекала я дочок.
Але плюнрувать мою землю посмів
“Добрий” сусід, який знищити хоче

Все, що я маю: і села й міста
Та найжахливіше – діток рідненьких,
Кровинок моїх, я ж без них сирота,
Прожити не може без діточок ненька.

Вони захищають мене й бережуть,
За них я молюся Богу уклінно,
Щоби повертались туди, де їх ждуть
Із Перемогою всі неодмінно.

А я. їхня мати зустріну дітей,
Знаменом горну всіх жовто-синім.
Покотяться радості сльози з очей.
Як миру діждуся я – УКРАЇНА.

2024 р.

Як тебе не любити, мій краю Подільський?
Ти, мов батько для мене із дитячих літ.
А твої краєвиди: поля й чисті ріки,
Береги та долини, у них світ увесь.

І куточечок твій. та частинка твоя,
Де родилась і виросла – серденьку милі.
Рідна матінко-земле найкраща моя,
Ти творити і жити даєш мені сили.

2020 р.