Я хочу жити у своїй країні,
я хочу бачити свій рід і свій народ,
а не вмиватися слізьми десь на чужині
і говорить: ,, Ich bin, l em, я тот…”
Не хочу блеїть: ,, Proszę pana, dobrze…”
А солов’їно українською співать.
Волію чуть слова:,, Тобі дай боже!”,
просить зозулю віку накувать.
Я хочу бачить немовля в колисці
і по- дитячому щасливим свій народ,
почуть мелодію у тополинім листі,
а не вподібнитись до світових пород.
Я хочу жити у своїй країні,
не у тіні якихось там сторін:
Схід, Захід, десь там Південь, є ще Північ…
Берем з них приклад, хочемо всі змін.
Ми – як те плем’я, ще й безпомічне, незряче:
завжди наосліп вибира вождя.
Не бачим один одного: хто плаче,
а хто регоче без причини і пуття.
Ведуть у світ, показують красиве,
і що розказують – ми віримо всьомУ.
Кудись йдемо, бажання маєм щирі,
та єдність відпровадили в пітьму.…
І доведуть. Кого до чого тільки –
побачимо. Тож поки маєм дух,
ставаймо зрячими, погляньмо, нас є скільки,
виймаймо тОвсті затички із вух.
Не тільки слухаймо, добродії, а й
чуймо,
нехай не вчать нас ні сусіди, ні брати.
Ми – українці! Мову, люд шануймо!
Єднаймося – і досягнем мети!
