Коли забуваєш життя цінувати,
То смерть не забуде про це нагадати.
День кожний в житті, безперечно, важливий.
Щодня ми отримуємо якесь диво.

Барвиста веселка за обрій сягає,
На сонці немов гімн життю награває.
За клопотом часто не бачиш це диво,
А це, безумовно, важливо й красиво.

Не страшно в житті, десь не так щось зробити.
А страшно не діяти і не творити.
Адже бездіяльність, – часу марнування.
Досягнень життєвих і мрій блокування.

Помилки важливо завжди визнавати,
І діяти так, щоби їх виправляти.
Сприймати красу і гармонію світу
Життя , яким є воно, треба любити.

Коли забуваєш життя цінувати,
То смерть не забуде про це нагадати.

Думки ніч безсонна несе, навіває.
Ущент душу, мозок вона розриває.
А ти спиш і бачиш вже сон свій десятий.
Мій сон заховався, мов ворог заклятий.
Думки б’ються в череп, мов кришу зриває.
Куди дівся спокій? Та хто його знає?
Іди геть безсоння, – мені на роботу,
Помилуй, затихни, дай тишу, турботу.
Безсоння валує, гарцює, танцює,
І ніби нічого не знає, не чує.
Кінчається ніч і безсоння зникає.
Натомість сон важко на очі лягає.

‎Годі вже, люди, терпіти це зло,
‎Тут правду продали, за тепле гніздо.
‎Де судді і копи, як тінь у вікні,
‎Не служать закону, а хто заплатив.
‎
‎Де влада мов каста, немов дика зграя,
‎Що знову тарифи підняла за хмари.
‎Вони у палацах, народ у боргах,
‎Ще й серце країни стискає війна.
‎
‎Закон проти люду, немов ніж у спину,
‎Ну а “справедливість” в в’язниці закрили.
‎Та не забувайте пани що на троні,
‎Не вічно носити вам, корону й пагони.
‎
‎Майбутнє будуєте ви на піску,
‎Бо чесність продали, як рідну землю.
‎І кожен міністр, мов шулер – картяр,
‎Народ у цій партії обмухлював.
‎
‎І діти ростуть – без віри, без слів,
‎Бо бачать неправду і системи гниль.
‎Та бачать із малку, щоб бути, щоб жить,
‎То кланятись й красти потрібно уміти.
‎
‎Тут села стоять як туманні примари,
‎Бо піч не горить, дрова золотом стали.
‎І люди рахують копійки останні,
‎Щоб вижити просто, на зло олігархам.
‎
‎Про все це мовчить телебачення світле,
‎Де правду купили й про що говорити.
‎І думають люди нічого не знають,
‎Та істина вийде її не сховаєш.
‎
‎Бо скільки не крадь і як не бреши,
‎Одна лиш мораль у кінці на землі.
‎Голим приходиш і йдеш без душі,
‎Лиш костюм на тобі – все що ти заробив.
‎
‎Тож подумайте владо, про тих хто внизу,
‎Про матір що молиться в темнім кутку.
‎Про руки трудяги в мозолях й поту,
‎Що держать державу, в годину тяжку.
‎
‎Ці люди дорожче любого бюджету,
‎Вони не раби для податків і черги.
‎Це сила країни, це нації світ,
‎Всі схеми впадуть – а народ буде жить.
‎

‎Не кажіть собі -“зроблю колись”,
‎Бо “потім” стирає всі мрії.
‎Так тихо минає ранковий блиск,
‎І ніч свої крила розкрила.
‎
‎Ми часто чекаємо прийде той час,
‎Та він не приходить ніколи.
‎Бо завтра, це ніби туманний міраж,
‎Що тане на обрії долі.
‎
‎Сьогодні – це шанс, що горить у руках,
‎Це подих, що вже не вернеться.
‎А завтра лишитися може у снах,
‎В надії що потім проснешся.
‎
‎Дитинство минуло, як тихий момент,
‎Де сміх був і пісні лунали.
‎Тепер лише спогади, виросли ми,
‎Самотність, нам подруга стала .
‎
‎Без стуку дорослість прийшла у життя,
‎Із нею проблеми і втома.
‎Бо час не питає ” чого ти бажав?”
‎Він просто проходить невтомно.
‎
‎Ми так боїмося зробити той крок,
‎Який приведе нас до мрії.
‎Та гірше прожити без цілі роки,
‎Подумавши потім ще встигну.
‎
‎Не жди поки доля подасть тобі знак,
‎Не слухай поради мінливі.
‎Бо день не повториться, він ніби птах,
‎Злітає, торкнувшись події.
‎
‎Не жди ідеальності ,пастка вона,
‎Її не існує в природі.
‎Живи поки серце підказує шлях,
‎І очі горять до нового.
‎
‎Хай страх не хапає за ноги тебе,
‎І сумнів не давить на плечі.
‎Та спробу невдалу ,ще можна змінить,
‎Ніж втрачений час, мрію, речі.
‎
‎Бо мить, це вогонь що палає в тобі,
‎Не думай його погасити.
‎У правді живи, проживи у журбі,
‎Тож дій, не здавайся ,не бійся.
‎
‎Так час промайне, поки будеш сидіть,
‎Коли відкладаєш на потім.
‎І йде день за днем, ну а ти ніби спиш,
‎Під тягарем власних ” не зможу”.
‎
‎Так встань і зроби, те що треба в цю мить,
‎Хай серце веде тебе й доля.
‎Бо ” потім”, табличка зруйнованих мрій,
‎Знай життя любить слово “сьогодні”.
‎

Коли ти бачиш, як заходить сонце,-
Згадай, що сама найтемніша ніч пройде.
Спочатку ранок зазирне віконце,
А потім день новий, незайманий прийде.

Яким він буде ? Ясним та погожим?
Чи злу негоду прямо зранку принесе?
Це неважливо,- день на день не схожий.
І у негоди теж своя родзинка є.

Історії життя бувають різні.
Буває, що вони написані слізьми.
Час біль лікує, кажуть у народі,
Та темний слід, тяжкий лишається завжди.

Беззоряна мине ніч, сонце зійде.
Почнеться день новий. Історія нова
Вона не забариться, швидко прийде.
Можливо втіху й радість принесе вона.

Зверни увагу на красу заграви.
Очікуй кожний день із радістю буття .
Закон природи це, – не гра уяви.
Дасть новий день схід сонця і нове життя.

Напиши мені, як ти живеш.
Як твій день, що нового, чи їла?Напиши, чи до мене вернеш,
Чи простиш, чи змогла б, чи зуміла?

Відгукнись у одній з соцмереж —
В спамі, в сторісі чи в особисті.
Я ще досі кохаю безмеж,
Й сняться очі твої вогнисті.

Запиши мені голосове —
Я ввімкну його на нонстоп.
Поки рана твоя заживе,
Хай воно мою тугу утопить.

Напиши мені, де ти і з ким.
Я зрадію, якщо ти щаслива.
Хай він буде надійним й не злим,
А ти в нього назавжди важлива.

‎Ми тонемо часто в турботах й печалях,
‎У мріях про диво, про краще життя.
‎Між страхом і сумнівом щастя шукаєм,
‎Не бачимо щастя, що поруч щодня.
‎
‎Немає грошей і уже все пропало,
‎Робота нудна – світ не милий уже.
‎За іншими стежимо, бо свого мало,
‎А заздрість в душі підгризає уже.
‎
‎Ми лаємо владу ,що долю зламали,
‎Шукаємо винних куди не поглянь.
‎Та істина тут у тобі у самому,
‎Щасливим бути можна, без всяких змагань.
‎
‎Прокинувся зранку і це уже диво,
‎Відчув тепло променя, світло в душі.
‎Пульсує життя – значить і ти щасливий,
‎Хоч вчора можливо і сльози текли.
‎
‎Діти здорові, дорожче всіх грошей,
‎Їх сміх – мелодійніший кращих пісень.
‎Обійми батьків – коли вони з нами,
‎Безцінні як кожен новий світлий день.
‎
‎Щастя не в золоті або кар’єрі,
‎Не в тому що кажуть з екранів щодня.
‎Воно у родині, у свіжому хлібі,
‎У слові що зцілить і сили додасть.
‎
‎У вранішній каві, у синьому небі,
‎У запаху трав, в прохолоді дощу.
‎У вірному другу, у теплому домі,
‎У всьому що бачу, що можу відчуть.
‎
‎Ми створюєм самі з проблеми в’язницю,
‎І самі тримаєм ключі у руці.
‎Та варто поглянути трохи інакше
‎Аж смішно становиться навіть собі.
‎
‎Тож щастя із нами весь час, повсякденно.
‎Не в тому що звикли ми щастям вважать.
‎А в мирному небі, у близьких здоров’ї,
‎За те що я можу цей світ пізнавать.
‎

Вони не сплять, та жоден не забутий,
‎І степ тримає шепіт їхніх слів.
‎Вітри несуть молитви в темні ніші,
‎Де спогад кожен, наче вибух снів.
‎
‎Безвісті зниклі – та не безіменні,
‎Їх кличе мати кожен день й роки.
‎У серці кожнім тінь і біль невщухне,
‎Як полум’я, що зветься ” Ми живі”.
‎
‎Їх шлях в росі, у попелі, в дорозі,
‎У кожнім “Слава”- їхні голоси.
‎Вони встають із ранньою зорею,
‎Коли над полем жайвір пролетить.
‎
‎І може десь за обрієм, де вічність,
‎Вони чекають тихо, без тривог.
‎Бо знають, кожна про них згадка ніби іскра,
‎Дає надію повернутись знов .
‎
‎Де батько в снах до сина ще приходить,
‎Де мати чує подих крізь роки.
‎Вони там є, їх пам’ять не відходить,
‎Вони як світло крізь усі віки.
‎
‎Їхні медалі, зорі на світанні,
‎Їх прапор, небо чисте і живе.
‎І навіть тиша знає їхні данні,
‎Бо їхня кров,цю землю береже.
‎
‎Їм не зложили тризни біля дому,
‎Не обійняли близькі у дворі.
‎Та Україна носить їх у лоні,
‎Вони для неї дочки і сини.
‎
‎І коли вечір упаде на землю,
‎Та десь почується молитва у вікні.
‎То може саме в ту хвилину ніжну,
‎Вони вертаються до кожного у сні.
‎

В очах її — вогонь і криця,
У слові — сила, не сльоза.
Вона не плаче — лиш іскриться,
Коли над нею йде гроза.

Вона пройшла великі втрати,
Горіла в полум’ї щодня,
Та з попелу зуміла встати —
В душі не втратила вогня.

Її незламність — не здолати,
Бо світ жорстокий бив і б’є,
Вона навчилась не здавати,
Бо віра в себе — то опір її є.

У серці — сталь, у погляді — краса,
Вона — мов квіточка серед руїни.
І, здається, що за неї небеса,
Бо вона — донька України.

Вона — як символ у вуалі,
Як вітер, що несе життя.
Жінка із серцем зі сталі —
Що вірить в силу почуття.

Послухай шепіт вранішніх зірок,
І , краєм ока, зазирни в іншу реальність.
Можливо, в ній не тягнеш ти візок,
Який гальмує, стримує твою діяльність.
Можливо , в тій реальності тебе
чекає за столом накритим миле щастя,
Розчарування осторонь пройде,
Наступить місяць, день та час твого причастя.
Дізнаєшся про таїнство якесь,
Там сила, мудрості оаза і завзяття.
Відродишся, оновишся увесь,
Незвіданих енергій спалахне багаття .
Не поспішай, реальність роздивись.
Сподобалась? Тоді рушай у путь-доріжку
Як намір є, – іди. Не зупинись,
І не сприймай нове, немов якусь крадіжку.
Ми щохвилини робим вибір свій,
Щомиті вибираємо собі реальність.
Тож, не чекай оману з неба, – дій.
І зникне в твоїй долі марево, фатальність.
Послухай шепіт вранішніх зірок,
Є наміри, – обдумай, зваж і зроби вибір.
Не те, що нагадав колись пророк,
А ждане! Впевнено – у незнайомий вимір!