Я йшов крізь ліс, де мовчали дерева,
Де місяць ковзав по чорних стежках.
Там вітер шептав про давні химери,
Там тіні ховались в глибоких ярах.

І раптом — погляд, холодний, колючий,
Як ніж, що торкається голої шкіри.
З кущів, де панує нічна темнота,
На мене дивився самотній вовчисько.

Його очі — дві прірви, два глибокі світи,
Де схована мудрість і дика свобода.
Не страх у них був, не спрага вбити,
А правда, що лунає без жодного слова.

Я завмер. Він теж. Дві душі у мовчанні,
Дві долі, що зустрілись на гострому краю.
Він знав, що я чужий у цих хащах,
Але я не відчув у ньому ворожості.

Вовк зробив крок, мов тінь, мов видіння,
І вітер затих, наче слухав його.
Потім розвернувся, розчинився у млі,
А я стояв ще довго, вловлюючи подих.

Ця зустріч не стала боєм чи втечею,
Не стала легендою, піснею чи казкою.
Лише мовчазним знаком десь вічно у серці,
Що вовк не боїться… а ти?
Я вдихнув глибоко, мовивши тиші,
Що, мабуть, цей вечір залишиться вічним.
Не кожен зустріне погляд звіра,
Що знає, де правда, а де лише крик.

Його слід розтанув у чорній траві,
Як попіл, що вітер зриває без жалю.
Та в пам’яті серця той погляд застиг,
Як лезо, що світить у сутінках даллю.

Я рушив уперед, але щось змінилось,
В мені щось ожило, мов вовчий інстинкт.
Я знав, що цей світ не про силу тілесну,
А про тих, хто не гнеться, хто зберігає свій ритм.

Бо вовк не тікає, не просить, не плаче,
Він йде там, де шлях лише гострі ножі.
Він знає, що ніч не для тих, хто незрячий,
А для тих, хто навчений бачити в ній.

І, може, колись на іншому шляху
Знову відчую той погляд суворий.
Та знаю одне: якщо буде бій,
Я стану, як вовк, — мовчазний, але гордий.

Темрява в’ється, стискає, душить,
Шепоче брехню, що вона найсильніша.
Вона розпускає свої чорні крила,
Затягує тих, хто боїться світла.

Вона говорить: “Схилися, покірний,
Світло — це марево, світло — це тінь.
Я тут паную, я тут господар,
Я непохитна, я вічний сплін!”

Але ти стоїш. Не падаєш, не тремтиш.
Очі твої, мов зорі, палають.
Темрява хоче зламати, скорити,
Але не може — ти не вагаєшся.

Бо темні сили живуть у пітьмі,
Та варто засвітити вогонь у грудях,
І вся їхня суть, їхні ігри брехні
Розсиплються, стануть порохом, будяком.

Вони сильні лише у страху і в зраді,
У слабкості тих, хто здався без бою.
Але не ти! Бо ти несеш правду,
І світло твоє — це їхній розпад.

Вони ховаються в ночі без просвіту,
Та ніч не вічна, не вічна імла.
Щойно ти крокнеш, як промінь у безодню,
Темрява щезне, згорить, пропаде.

Бо ти світлий. Ти той, хто горить.
Не з тліючих іскор, а з полум’я чистого.
Ти той, хто не падає, хто йде до кінця,
Бо темрява сильна лише у темряві.

А ти — світлий. І ти не згаснеш.

Залізний ланцюг обплів мої руки,
Холодний, важкий, мов присуд роки.
Стискає зап’ястя, стискає свободу,
Та серце палає — не буде покори!

Кували його у пітьмі і в неволі,
Щоб душу зламати, зігнути, скорити.
Та навіть під тягарем чорної долі
Я знаю: мій дух їм не зупинити.

Ланцюг можна кинути, знищити, стерти,
Розбити вогнем, розірвати, зламати.
Бо сила не в металі, не в путах холодних,
Сила у волі, що в грудях палає!

Нехай же тріщать ці кайдани під пресом,
Нехай мій удар їх розіб’є, як грім!
Залізо не вічне — воно піддається,
А воля моя — це безмежний клин!

Люди, які більше не мають страху

Люди, які більше не мають страху,
Їхні серця — як сталеві мечі.
Вони не хитаються від бур і грому,
Бо їхня воля — це криця й плачі.

Вони бачили темряву в очах ночі,
І відчули біль, що вогнем палає.
Та, незважаючи на всі удари долі,
Вони не зламались, не скорились, не впали.

Їхній дух — це вітер, що рве хмари,
Їхні кроки — це стук на крижаному льоду.
Вони не бояться падати в безодню,
Бо знають: піднятись — це їхня свобода.

Люди без страху — це сила нескінченна,
В їхніх очах — вогонь, що не згасне.
Вони йдуть, не озираючись назад,
Бо в їхній душі немає ні темряви, ні порожнечі.

Це люди, які зруйнували свої ланцюги,
І більше не бояться жодних бур і війн.
Вони — непокірні, вільні, живі,
Вони не здадуться, доки не здолають свій шлях.

Діти — то батькове насіння,
Що росте в серці, як у полі квіти.
Вони — його надія й майбуття,
І кожен крок — це шлях у життя.

В їхніх очах відображення всього,
Що батько передав із душі своєї.
Вони, як гілки, що тягнуться вгору,
Вбирають любов із батьківського двору.

І хоч дороги їхні різні, далеки,
Все одно з батьківської землі вони зростають.
Виховані в праці, в турботі й у злагоді,
Вони, як дерево, яке під сонцем квітне.

Діти — це пісня, яку батько співає,
Це його спадок, який в серці живе.
Вони — його частина, його душа,
Те, що росте в них — любов без кінця.

Всі носять ножі, ніби сила в них є,
Але я їх не люблю, не потримаю в руці.
Зброя страшна, що січе, що розриває,
Але я не боюсь, я себе знаю.

Вони ховають леза в тінях своїх,
Та я маю іншу зброю — серце своє.
Сила не в сталевих клинках, що блищать,
А в тому, щоб стояти, коли всі падають в страх.

Ножі — це вибір слабких, щоб захищатись,
А я не боюся, бо знаю, як битися.
У мене є все, що потрібно для бою —
Руки, розум, воля, я йду за своїм шляхом!

Мене не лякає ані сталі звук,
Я бачу правду, коли всі шукають крок.
Бо справжня сила не в зброї смертельній,
А в тому, щоб встояти, коли світ кричить на тебе.

Тому я не носю ножі, не шукаю їх у темряві,
Моя зброя — це я сам, мій дух, моя правда.
Страшні ці ножі, але не для мене,
Я справжній воїн — і мені не потрібна зброя!

Лиса гора, де вітер свище,
І кожен камінь мовчить і слухає.
Тут не росте ні трава, ні квітка,
Лише віки, що все пам’ятають.

Схили її круті й безжальні,
Лиш пустка й простір без меж.
Та в серці її мовчить легенда,
Що в давнину тут спалахували бійки й чвари.

Хоча сьогодні тиша над нею,
Ніхто не знає, що було вночі,
Лиса гора мовчить про те,
Як битви дзвін часи перехрестили.

Та й зараз, коли вітер гуде,
І сиві хмари в небі летять,
Лиса гора стоїть непорушно,
Як пам’ять про всіх, хто тут колись був.

Мамо, ти вчила мене жити

Мамо, ти ніжність, ти світло і сила,
Ти найдорожча моя берегиня.
Вірно любила, завжди розуміла,
Навіть коли я ішов навмання.

Ти не тримала мене за рукою,
Давала можливість самому іти.
Вчила завжди лиш своєю головою
Думати, вибір робити, рости.

Ти не казала, що світ справедливий,
Але навчила не гнутись в біді.
В кожному слові – підтримка і диво,
В кожному погляді – сонце й зірки.

Пам’ятаю, як вперше я впав,
Ти не підняла – лиш сказала: “Спробуй”.
Так я дізнався, що шлях не легкий,
Але в мені є і сила, і спроби.

Ти не ховала мене від проблем,
Не затуляла долонькою очі.
Вчила дивитися в світ без прикрас,
Знати, що день не буває без ночі.

Ти казала: “Сумнівайся, шукай,
Не йди за натовпом – слухай лиш серце”.
І тепер я умію стояти без страху,
Знаючи, що в мене в грудях – фортеця.

Дякую, мамо, за мудрість і ласку,
За кожне натхненне і світлеє слово.
Ти вчила любити, терпіти, творити
І головне – лиш своєю головою!

Де б я не був, що б не сталося в світі,
Я пам’ятатиму кожне з тих слів.
Мамо, для мене ти завжди – всесвітня,
Вічна любов і найкращий мій дім.

Четверта весна без тиші ,без миру,
І безліч життів вже забрала війна,
Гектари землі майорять прапорами,
А їй ні кінця ні краю нема.

Сили могутні світів і релігій,
Боги онуків, і Бог християн.
Хочу до всіх вас сьогодні звернутись,
Годі випробувань дочкам й синам.

І тут не важливо якої ти віри,
Бо смерть не сортує,при ній рівні всі.
І боляче чути про сотні загиблих,
Бо ми на землі цій всі сестри й брати.

Коли поміняються цінності в світі?
Де гроші і влада лише інструмент.
Що справжнє багатство ,життя і здоров’я,
І дім наш земля ,без кордонів і меж.

Не треба дебатів хто круче у світі,
За кольором шкіри рівняти людей.
Доводити чия зброя сильніша,
Не треба життя марнувати на це.

Прозрійте нарешті, до поки не пізно!
Живіть по людськи, без хаосу й війни.
Заради амбіцій не вбивайте подібних,
Багатий чи бідний всі рівні в кінці.

я знову одягаю кляту маску
знову граю чужу роль
розіб’ю свою любиму чашку
й все поставлю на повтор

знову натягну легку усмішку
зроблю вигляд, що я жива
та всі ми знаємо, цю кінцівку
всі ми знаємо, що зовсім не жила

і ось, я знову одягаю маску
і знову, граю чужу роль
потім розповім вам казку
де я граю, вже свою роль