І знову осінню сумною
Фантоми щастя за спиною
Я йду високою горою
Зі мною віра наче зброя

Дорога встелена журбою
І ця дорога тільки моя
Давно вже дні хрестами стали
Дивлюся вдаль свого причалу

Ця осінь все мені віддала
Вона мене від бід ховала
Вона так лагідно шептала
Вона усе про мене знала

Іде життя розлилось на хвилини
Не в комусь в собі ти шукай причину
Є день як день погожа гарна днина
Часом все сіре все якась рутина

Плете павук в кутку десь павутину
Птахи в‘ють гнізда потім їх покинуть
Усе живе так хоче жити без упину
Життя іде життя розлилось на хвилини

На полонині десь вівчар пасе отару
Сонце зайшло а потім вийшло десь з-за хмари
Тече ріка і витіка в відкрите море
Десь там степи а тут високі гарні гори

Гори життям здобудь свою вершину
І не шукай у інших ти причини
Іде життя розлилось на хвилини
Свого життя ти головна причина

О люди люди ви повсюди
Не завжди так як зараз буде
Серед гріхів ви і облуди
Колись вас час судити буде

О люди люди камінь в грудях
Ви тільки люди десь на людях
За вами люди інші будуть
Колись і вас навік забудуть

О люди люди вас не стане
Життя мов сніг собі розтане
Допоки вічність не настане
Лишають люди людям рани

Сьогодні було чи не було
Сьогодні йти чи ще чекати
Сьогодні мабуть варто знати
Кому життєвий звіт складати

Сьогодні ми із часом в ногу
Відчуєм радість чи тривогу
Сьогодні ми пізнали Бога
Сьогодні наша це дорога

Сьогодні все чого нам треба
В людей у людях є потреба
Наш дух мов птах рветься до неба
До невідомого ще неба

Складаю словами свій шлях до зірок
А краще на зустріч ніж навздогін крок
Життя то найважчий у світі урок
Веде мене хід моїх тихих думок

А наче сьогодні а ніби вже вчора
Я бігав маленьким під небом суворим
Залишили спомин дитячі роки
Колись як і всі я відійду в віки

Написане мною не просто слова
Життя хоч не легке та є в нім дива
За літом приходить холодна пора
А я за словами піду на жнива

…Останній поїзд в нікуди
Я відпускаю назавжди
Такі слова прості й сумні
Останній поїзд вдалині
Я ніби бачив все це в сні
Це завжди снилося мені
Холодний вітер дощ перон
Останній поїзд вдалині
Чи це потрібно все мені
Такі слова прості й сумні
Останній поїзд вдалині
Я відпускаю назавжди
Останній поїзд в нікуди…

Ти не знаєш, душа як страждає,
Невідомо тобі, як болить,
Без душі народився, немає,
Камінець замість неї лежить.

Тому сльози для тебе огидні,
Слабодухість моя поготів,
Увесь вік, де лише були будні,
Поряд тебе ні дня не радів.

Ти пішов і вже сліз не буває,
Всі поділись страхи, відійшли,
А душа ще болить, як згадає,
Що колись були парою ми.

Вже на заході сонце сідає,
В небі пташка самотньо летить.
Не сумує душа, лиш зітхає,
Проявляється посмішки мить.

Ганна Зубко
02.10.2024.

Настав той значущий день ,
І той же помітний час .
Прийняття важливих рішень ,
Немов зірка чекає нас.

Є лише , одна надія велика,
Така дивовижна, наче ангел , як добрий чарівник.
І веселка , наче барви, на небо полетить,
І дощик злий , немов , як диявол, із небес побіжить.

Багато завдань, великих і складних,
Як рак червоний кипить , наче зморений.
І думки змучені в голові , як кіт голодний,
І , як бджоли працьовиті , наче труд солодкий.

Давай , вірити в себе ,
Бо так лише ми зробим добрі справи.
Як пчілки, зробили мед солодкий ,
Як корови , вносять молоко корисне.

Отже , вірити в себе , це як , кроки до перемог,
Реальні справи зроблені , як казкове чаклунство.
І веселка барвиста сяє в небі,
І велике щастя живе , лише в світлій надії.

Перестрибнути з літа в осінь
Переплисти річку на своєму човні
До маленького дому біля старого клена
Зайти в спогади, де маленька ти
У сховку тримаєш дивні усі свої таємниці
Коли для усмішки не потрібно причини
Так мало турбот, так багато снаги
Втіха велика – збирати достиглі плоди
Перестрибнути з літа в осінь
Прожити день у моментах, у фото на згадку
Пережити довгу ніч, що говорить тривожною думкою
Перечекати негоду на вулиці
Перечекати всі буревії душі
Чекати теплу зустріч, читати тобі вірші
Мені – каву, тобі – солодкий чай
Помічати колір змін
Помічати настрої міста і вечірніх вулиць
Вдивлятись в людей
Вдивлятись у себе
Задивлятитись на місяць молодий
Перестрибнути з літа в осінь
І знову писати про дні
В маленькому домі

Я ще тут, а десь там уже ти,
Мов по різні боки барикад,
Залишились колючі дроти
І навіки сумний листопад.

І у снах, мов терновий вінок,
Колиш руки, від болю тікаю…
Не сприймаю нічиїх казок,
Компліментів також
не сприймаю.

Мучать згадки, все душу ятрять,
Мовчки в скроні долоні втискаю,
А роки то ідуть, то летять,
То біжать стрімголов —
відчуваю.

Ганна Зубко
22.09.2024.