Зима ще дужче побіліла,
Слизькі дороги, знов сніжить...
Самотня птаха полетіла
В червоний захід, що горить.

Вечірнє небо зирка в вікна,
Вже спалахнули ліхтарі...
Знову самотність непривітна
Переступила мій поріг.

У прохолоді тихій, томній
Стрілка годинника спішить...
Сміх за стіною невгамовний ---
Малеча бавиться, не спить.

Відволікають-розважають
Сусідські діти, не мої,
На мить у домі проростають
Зернинки радості малі.

13.01.2024.

У одному селі народився хлопчина,
Кволий був із дитинства,все хворів
кожен час.
І не знали батьки що з ним далі робити,
Та боялись що смерть прийде його забрать.

Але Смерть ,того хлопчика також любила,
І не думала навіть життя обривать.
Бо за того дитя його предки просили.
Щоб від зла і біди боронила маля.

Йшли роки і хлопчина окріп із роками,
Став як всі юнаки,пить,курити,гулять.
Не беріг ні здоров'я свого,а ні тіла.
Думав що Смерть не може його наздогнать.

Він не знав що для предків він дуже
важливий.
Що не просто в цей світ прийшла юнна душа.
Має він за весь Рід всі гріхи понулити
Щоб прокляття пройшло і Рід міг сил
набрать.

Та коли Рід побачив втрачають надію
Що хлопчина не тою дорогою йде.
Зустріч з внуком у Смерті вони попросили,
Щоб хлопчина збагнув в нього місія є.

Той хлопчина на час попадає у кому,
Смерть приводить його до усіх поколінь.
І хлопчина почав розуміть головою,
Що не правильно жив,ганьбив предків
своїх.

І коли повернувся знов у своє тіло,
То одразу покинув всі звички дурні.
Став по іншому своє життя він сприймати.
Розмовляти із Родом,не соромити їх.

Так багато людей живе в цілому світі
І не знають для чого прийшли у цей світ.
Не розсудливі дії усе життя роблять,
Та не бачать підказок що їм дає Рід.

Чому нас цікавить усе іноземне?
Коли ми забули бабусі казки?
Які із захопленням вечором зимнім,
Ми слухали мовчки на теплій печі.

У нашій уяві тоді оживали, страшні Вовкулаки,і дід Лісовик.
А Водяний із Русалками грався,
Та в домі хазяїном був Домовик.

Не знали тоді ми ніякого Халка,а ні
Супермена, людей Павуків.
Нам розповідали про Кожум'яку,
Який здолав змія доклавши зусиль.

І рідні казки нас з дитинства навчали,
Що треба з природою в злагоді жить.
А духи які живуть поряд із нами,
Тебе захистять, якщо зла не робить.

Казки ці і міфи збирались віками,
В них вкладена мудрість усіх поколінь.
Згадайте як ми під казки засинали,
І ніч мандрували в казковому сні.

А також у пам'яті дід сивочолий,
Який розповість як по лісу ходив.
І бачив там Мавок красивих, веселих,
До вечора з ними танок він водив.

А ти рот розкривши, сидиш на колінах,
У захваті слухаєш діда байки.
Та щиро так віриш у кожну істоту,
І в Бабу Ягу і хатинку її.

Тепер розумію сам трохи проживши,
Що казковий світ не покажуть в кіно.
Цей світ відкривається нам у дитинстві,
Так шкода що ми забуваєм його.

Буває отак, сиджу на дивані,
І в голову думи приходять такі.
Не можу збагнути, де ми заблукали,
Як в світле майбутнє дорогу знайти.

Чому сталось так? Що на землях священних.
Які мали назву Київська Русь.
Яку поважали усі іноземці,
Тепер в беззаконні люди живуть.

Не можу згадати.Як ми допустили?
Що в вільний країні ми знов кріпаки.
Де наші закони, права і свободи?
Які не у книзі, а в реальнім житті.

Чому не щастить нам коли вибираєм,
Того хто веде нас у краще життя.
Коли забуваються всі обіцянки,
Як тільки до влади добралась рука.

І як вийшло так, що добро не в ціні вже,
Усім правлять гроші, це є сенс життя.
Народ розділили на заможних і бідних,
А про рівноправ'я і мови нема.

Та все ж таки вірю, що люди згадають,
Про що наші предки казали завжди.
Єднайтеся люди, у єдності сила,
Шануйте свій Рід, рідну землю любіть.

Що слово подяки дорожче за гроші,
І справжня любов не має ціни.
А дружба міцніша за діаманти,
От тоді шлях в майбутнє побачать усі.

Є на нашій планеті невелика країна,
Вона дуже красива назва їй Україна.
Та на протязі довгих років і століть,
Безліч ворогів прагне її захопить.

В її степи вривалась Татарська орда,
Німці танками села палили й міста.
Та незламна вона залишалась завжди
Після битв піднімалась,зацвітали сади.

Але зимнього ранку о четвертій годині
Злі сусіди ракети їй в дім запустили.
Потонула країна в крові і сльозах,
А загарбник подумав, перемога в руках.

Та якби він історію краще вивчав,
То тоді б зрозумів не на ту він напав.
Україна підніметься, витре сльозу,
Рани швидко загоїть,лють збере всю свою.

І в останнє пояснить усім ворогам,
Українська земля їм не по зубам.

Настане день, настане час,
І зійде сонце України.
Та все що так гнобило нас,
Піде навік з країни милій.

Не буде більше ворогів,
Які весь час тягнули руки.
Нарешті вдавляться вельможі,
Які жирують вже від скуки.

В Верховній Раді буде лад,
Бо будуть думать про країну.
На першім місці буде совість,
А не мандат і крісло з шкіри.

Не буде більше безробіття,
Хабарників,в суді порядок.
Країна наша розцвіте,
На зло всім хто весь час знущався.

Відновлять села і міста,
Садки, заводи, школи, ферми.
Таке майбутнє бачу я,
І мрію як і всі з натхненням.

І ось вже зима,рік новий зустрічаєм,
Та радість відсутня в очах у людей.
Три роки країна в крові потопає,
Бо стало комусь дуже мало земель.

Імперські амбіції діда старого,
Який захотів погуляти в війну.
Забувши підписану мирну угоду,
Ступив на святу Українську землю.

Цей карлик назвав Україну своєю,
Що ніби ми з ними одвічні брати.
Скажу я вам чесно з такою ріднею,
То краще у світі одному рости.

Чи то від маразму ,старий той придумав,
Що Київ російський,його повернуть.
Не може ніяк цей старенький збагнути
На мапах була тоді Київська Русь.

Роками нам в вуха красиво співали,
Ми ваші брати,не роздільні на вік.
Якби тоді знати що брат божевільний,
То краще було ще малим утопить.

Тепер дід той в бункері десь заховався,
Що тітка з косою не може знайти.
Та всі сподіваються час той настане
Вона його знайде, і настане мир.

Хто виріс в селі той мене зрозуміє
Яка це природа, й повітря п'янке.
Довкола дерева,трава і тварини
У місті такого не стрінеш ніде.

Коли на світанку встаєш до схід сонця
Ідеш ловить рибу,збиваєш росу.
Співають птахи,вітер грає з волоссям
А ти відганяєш комарів на льоту.

Хтось скаже в селі навіть нічим зайнятись,
Немає там барів,гучних дискотек.
Та тільки як свято, а краще відпустка,
Родинами їдуть із міста до сел.

Бо хочуть у тиші усі відпочити,
На березі річки уха і шашлик.
У лісі грибів назбирати корзину,
До ранку на лавці слухать спів соловїв.

Бояться села,бо там треба робити,
В селі все дає тобі рідна земля,
Город обробляти на протязі літа,
Худобу глядіти, таке от життя.

Село це те місце в якому і досі,
Традиції люди у серці несуть.
Чекаєш канікул,бо кожного літа,
до баби і діда тебе відвезуть.

Ті хто із селом із дитинства знайомі
мене зрозуміють,підтримають всі.
Село це душа України й народу,
Дитинства колиска ,пісень і віршів.

Ми ніколи не прийдем до єдиної цілі,
Доки будем ділитись і рішать хто правий.
Бо із давніх часів ,ще тоді говорили,
Що єднання то сила,кожен там як один.

Коли мудрі князі племена об'єднали,
Утворилась могутня Київська Русь.
Слава тої землі по всім світі звучала,
Одна віра була,що об'єднує дух.

А тепер сталось так,на шматки рвуть
країну,
Зовнішні вороги лізуть з різних сторін.
І в середині чути тільки лайки й прокльони,
Розділилось суспільство на два табори.

В кого грошей багато,стали ті немов
Боги,
Їх не може чіпати правосуддя рука.
За них мають робити і іти воювати,
А вони і на далі простий люд оббирать.

Ми ніколи не прийдем до єдиної цілі,
Доки буде у владі кумовство,братовство.
Доки кращі сини захищають країну,
А пузаті пани нагрібають добро.

Час забути всі лайки,ворожнечу, прокльони,
Об'єднатись народу в єдиний кулак,
Вигнать ворога,захистити кордони,
І у самій країні навести вже лад.

Скільки наша земля має часу страждати?
Чому з давніх часів, і в теперішній час
Наші землі родючі та народ працьовитий,
Від набігів ворожих мають весь час
страждать.

У князівські часи,то Татари й Монголи,
А іще Печеніги топтали степи.
І тоді зброю брали прості хлібороби,
Щоб дітей захистити від цієї орди.

Йшли роки і прийшло до нас лихо
заморське.
Захотіли і Турки у нас панувать.
Грабували ,вбивали,забирали в неволю,
Тут прийшлось козакам за ці землі стоять

Та минали часи і тепер уже Німці,
На залізних машинах почали нас бомбить.
Знов народу прийшлось в руки брати
гвинтівки,
Відбивать героїчно кожен метр землі.

Ось настало на дворі двадцять перше століття,
Всі спокійно жили й не могли уявить.
Що в сусіда проснуться загарбника
гени.
Знову нашій землі потопати в крові.

Ну коли уже прийде мир у наші оселі,
Від боїв і розривів відпочине земля.
Покоління майбутні не побачать насилля.
Більш ніде не почнеться проклята війна.