Крізь полум’я, крізь грім і страх,
Несеться пам’ять — вічний стяг.
Вона горить, але жива,
У ній — і сльози, і слова.

Обличчя тих, кого вже слід —
У серці, наче заповіт.
Їх голос — шепіт в тишині,
Як гомін пташок на весні.

Горіли села, падали мости,
Але душа — не хотіла іти.
Ми крізь вогонь пройшли не раз,
Та пам’ять — з нами повсякчас.

Вона не згасне у вогні,
Бо живе в кожному з нас — на війні.
І поки серце в грудях б’ється —
Народ наш вільний не здається.

У небі рев — то не громи,
То гармати кричать з пітьми,
Розривається день на двоє,
Кров і попіл — а ми йдемо строєм.

Сонце ховається за дим,
Світ здається якимось чужим.
Плаче мати біля порогу —
Син не вернеться вже з дороги.

Крик гармат — мов лють Землі,
Шепоче страх у кожнім з днів.
Смерть крокує по чорних травах,
Де нещодавно сміялась слава.

Та крізь грім і смерть — любов,
Ми станемо до бою знов.
І поки серце ще не камінь —
Ми встояти зможемо разом із вами.

Відвага — в серці, не в броні,
Вона палає в кожному вогні.
Крок уперед, коли страх позаду,
Віра у правду, в життя, не в зраду.

Честь — це не слово, це вибір щоденний,
У вчинках простих, у думках здійснених.
Це руки, що тягнуться, щоб захистити,
Це слово, що важить, як клятва — жити.

Відвага — це воїн, що встав серед ночі,
Його вчинок сміливий і добровольчий.
А честь — це сльоза, що скотилась в мовчанні,
Коли побратим йде у вічність у стражданні.

Хай грім не злякає, хай кулі минають —
Тих хто з відвагою, правду шукає.
Бо честь і відвага — вона не зникає,
Це слава народу що перемагає.

У тиші ранку, в сяйві свіч,
Встають із снів солдати в ніч,
Їх голос — шепіт вітру з гір,
Їх крок — у нашім серці мир.

Вони лежать, але живі —
У думці, в пісні, в молитві.
У кожнім стягнутім бинті,
У полі чистім, у житті.

І тіні їх — мов світлий знак,
Що не зламати правди стяг.
Вони не йдуть — вони стоять
І зорі в них в очах горять.

Хай пам’ять вічно зберігає
Тих, хто упав і тих, хто визволяє
Бо їхній подвиг — це свобода,
Для українського народу.

Небо над фронтом — тривожне, сиве,
Кулі свистять, мов пісні над нивою.
Де колись жайвір співав у ранкові,
Смерть тепер ходить, в броні й безслов’ї.

Сонце ховається в димах і згарищах,
Сльози у вітрі — мов кров у марші.
Та попри біль, крізь вогонь і втрати,
Серце солдата вміє кохати.

Він бачить небо — не те, мирне, рідне,
Воно обпечене, чорне, бідне,
Але і тут є надії вогні.
Де зорі світять, де сни нестрашні.

Бо навіть в мороці — зірка не згасне,
Навіть у вибухах — слово прекрасне.
Небо над фронтом як червона калина,
“Живи, Україно! Тримайся, Батьківщино!”

На межі між світлом і пітьмою,
Там, де серце б’ється не з тривогою — з війною,
Стану я, мов тінь, що не згасає,
На вогневім рубежі — душа палає.

Сотні слів — мов попіл у повітрі,
Правда — в погляді, не в битві хитрій.
Кожен крок — це виклик і надія,
Кожен день — як бій за своє “Я” і мрію.

Вогонь навколо — але серце вище,
Хай тріщить земля, та дух стоїть міцніше.
Це не край — це тільки початок
Там, де мить вирішує, хто ти: раб чи вартовий порядку.

Ми пройдем крізь морок, не згинаючись в журбі,
Бо вогняний рубіж — це правда про себе в собі.
І хай обпалить — ми станем сильніші,
Світло проросте там, де стояли ми — живі і вільні, справжні, вічні.

Стоять вони — мов скелі в буревії,
У серці мають волі дивний щит.
Їх погляд — небо, сповнене надії,
Їх крок — мов грім, щоб ворога розбить.

На рідній землі — кожна стежина
Їм шепче про дитинство, рідний дім.
І кожна пісня, кожна горобина
Їм сили додає, у бою святім.

Не за ордена йдуть вони у поле,
А щоб зберігся мир в очах дітей.
Щоб вільна Україна поборола горе,
Жила крізь віки, в мирі сповненим ідей.

Спасибі вам, герої незламні, щирі,
Що не згасаєте навіть у пітьмі.
Ви — наші лицарі, святі і вірні,
Захисники святої, української землі.

Шепоче тиша — втомлена й сумна,
В долонях ніч ховає світлі мрії.
Здається, все затихло — та війна
Ще стукає у серце, як події.

На згарищах росте тонка трава,
І плаче вітер в зруйнованих хатах.
Летять роки… Але ще жива
Та пам’ять в кожнім слові і рядках.

В очах старих — вогонь минулих днів,
У снах дітей — тривожні зорепади.
Відлуння б’ється між людських надій,
Шукає мир у зраненій громаді.

Та з попелу підніметься весна,
І проросте на згадці цвіт калини.
Бо навіть там, де пройшла війна —
Знов серце прагне світла і людини.

Куля летить — і не знає жалю,
Серце проб’є у тиші і в бою.
Слово звучить — і не має сталі,
Та може зранити душу мою.

Куля — миттєва, стрімка, бездумна,
Слово — лиш звук, але може вбить.
Куля вбиває, коли є влучна,
Слово — поволі душу труїть.

Кулю спинити може броня,
А слово — не втримати у вустах.
Одне — руйнує людське життя,
Інше — залишить шрам у серцях.

Тож пам’ятай: перш ніж стріляти,
Чи то кулею, чи словом злість —
Краще мовчати, ніж проклинати,
Бо і одне, і друге — вбивця та гріх.

Тиша впала, мов куля у серце,
Біль під шкірою — димом і кров’ю.
Я стою — ще живий… Та здається,
Що загинув там — разом з любов’ю.

Скільки друзів не встало зі мною,
Скільки мрій в порох стерла війна…
Я вертаюсь додому з журбою,
Що на совість лягає стіна.

Очі — зранені, спраглі до світла,
Руки — втомлені, серце — як щит.
Та душа, як земля — не розбита,
Бо в ній промінь, що віру хранить.

Я не плачу — то вітер шепоче
Про полеглих у полі святім.
Після бою мовчання пророче,
Мало хто залишився живим.