Серпень прийшов не з квітами в полі,
А в камуфляжі, в шрамах і болі.
Сонечко — блимає мінами,
Душа плаче в окопах, за стінами.

Жарко не від спеки — від вогню,
Що палить хати і долю мою.
Серпень не стиглий, не медовий —
Серпень тривожний, димовий, бойовий.

Десь за обрієм — вибух і крик,
Хтось не повернеться більше навік.
Мати чекає, не спить до зорі —
Син її в броніжилеті, на війні.

Серпень мовчить, хоч має кричати,
В ньому дитинство не хоче зростати.
Тиша тут — це обман і пастка,
В полі замість жита — “розтяжка”.

Та попри все, серце співає,
Дух наш живий, хай ворог знає.
Серпень в бронежилеті стоїть —
Боронить правду, свободу і світ.

Сьогодні світанок — із громом грізним,
Тримають рубежі — хлопці залізні.
Мовчить в телефоні знайомий номер…
По рації доповідь 4 5 0 позивний Жора.
.
Прийшла СМСка: «Живий. Все нормально».
І серце знов б’ється, вже менш аномально.
Сусідній підрозділ — втрати… мовчання.
Молюсь за всіх і виконую завдання.

Війна не втомилась, але і не ми.
Стіна проти зла — з наших кісток і зими.
Новина з фронту — не просто слова:
За кожним «живий» — вся країна жива.

Твій голос у ніч, як промінь з небес,
Зігріє серце, знімає мій стрес.
Шепоче тихо, мов хвиля на даль,
Веде крізь темряву, крізь біль і печаль.

Здається, весь світ тоді замовка,
Коли ти звучиш — без слів, без дзвінка.
Твій голос — це музика, ніжний акорд,
Що рветься до серця, немов телепорт.

У ньому — любов і гіркий листопад,
У ньому — спокій і вогонь і парад.
Твій голос — як сон, веде крізь вогонь,
І гріє, як тепло твоїх ніжних долонь .

Коли самота накриває мов ніч,
Я шепочу: «Ти є…» — і стає легше вмить.
Але ти далеко, я тебе відпустив —
Твій голос у серці мій світ захистив.

Ми тримаємось крізь всі перешкоди,
Коли навколо — тільки тінь тривог,
Нас не зламати ворогам чи незгоді —
В серцях наших любов, а поруч — наш Бог.

Ми тримаємось, хоч вітер б’є у спину,
І сльози дощем падають з небес,
Та в кожнім дні ми бачимо причину —
Життя триває… І це для нас — прогрес.

Ми тримаємось за руки, як за мрії,
Бо разом — у нас, одна дорога.
І навіть там, де замерзають зорі —
Ми запалаємо, вогнем перемоги.

Ми тримаємось. Бо в нас є надія,
Бо кожен ранок — це новий початок.
У наших серцях — незламна мрія,
Що все пройде… І знову буде свято.

Ми будемо разом — коли замовкне грім,
Коли над краєм зникне дим згорілий,
Перемога увійде в кожен дім,
І біль відступить, змиється надією.

Візьмемось за руки — без страху й тривоги,
У вільній землі, де життя жовто-синє.
Де кожен крок — це подяка до Бога,
Що зберіг любов і залишив живими.

Збудуємо дім — під мирним небом,
Обіймемось міцно, без слів і меж.
Бо знали: чекати — це було треба,
На війні, на відстані й серед пожеж.

Ми будемо разом — не завтра, та скоро.
З розквітлим майбутнім, у вільній країні.
Переживши пекло, ми станем опорою
Одне для одного. У власній родині.

Любов через блокпости

Сховалась ніч в окопах самоти,
Де слово — куля, а мовчання — грім.
Та крізь усі залізні блокпости
Я серцем йду до тебе напролом.

Ти моя зірка в окопному тумані,
Молитва тиха в вирії новин.
Твій голос — наче дотик на екрані,
Що гріє навіть у дощі, серед руїн.

Твої дзвінки — немов маленькі крила,
Несуть мене крізь бурю й холоди.
Любов не згасне, скільки б не носило
Нас між рубежами долі та біди.

Нехай шляхи зрановані й колючі —
Між нами фронт, і танки, і пости —
Я все одно щовечора в обручі
Твоїх думок іду крізь ці мости.

Бо ти — не просто дівчина з світлини,
А сила жити, вірити, і йти.
Любов тримає нас посеред днини,
Крізь сотні кілометрів і злі блокпости.

Списки довгі, мов ріки без краю,
Імена, що не вкриє забуття.
Кожен рядок — мов серце ридає,
Кожне ім’я — чиясь втрата життя.

На папері — мов цифри статистик,
Та у серці — щось затискає.
То не просто імена у списках,
Це діти України , яких вже немає .

Матір схиляє чоло над рядками,
Пальцем веде, ніби вкотре шукає.
«Лиш би не мій…» — шепоче губами,
А рядок — і рука кулак стискає .

Списки мовчать але кричить тиша,
З неба — як згадка про тих, хто пішов.
Їх нема — та у серці залишив
Їхній подвиг і біль, і любов.