Доволі сумно що ось так вчиняють..
Я їй подарки пару раз дарив, а вона - : "Ти ж не любив..."
Справді.. Я НЕ ЛЮБИВ, А ЛИШ КОХАВ! і кожен день в ночі страждав!
Я мріяв разом нас побачити десь там.. Але лиш в снах здійснилось так.

У снах я бачив нас щасливим, у снах я бачив лиш мотиви.. Але це сни, і я ранимий..
Хотів насправді разом в ТУР рванути.. По вечірньому Парижу, це було б так дивовижно..
Але.. ти вибрала його... Я не жалію вибора твого..
Насправді згадую це всьо, та плачу і ридаю, мовби дихання звело..

Я молитвами просив у Бога, щоб рванути до Кривого Рога..
Але ти любиш лиш його, люби.. кохай.. но пам'ятай
Зробити боляче не хтів, та квіти я б тобі дарив.. Але ти цього не хотів..
Ну і не хочи.. Нехай він зробить все для тебе, а потім виникнуть дилеми..

Йой, а навіщо ти так робиш..? а голову за що морочиш?..
Якісь надії знов даєш? аж бридко іноді стає..
Дивитися на тебе після цього всього.. знову інколи кріпово..
Тому зав'язуй знову з цим, але пам'ятай, я лиш любив..

Знову осіння депресія взяла, що в ній такого, а я відповім, тільтова погода.
Я сижу та сумую, обідно до болі, доволі, хотів доброти.., чиєїсь любові.
Ну ладно, я впораюсь , надіюся знову, але буде боляче, буде холодно, іноді кльово..
Але я є дорослий, я встану на ноги, проти депресії вийду на поле.
Ні не футбольне, на яке з дитинства хотів.. А там де змагаються сотні лицарів.
Я буду стояти до самої смерті, поки мене не зламають до останньої грамму іннерції.

Незнаю.. Чому відпустити, так важко її..?
Вроді кохаю.. А начебто ні..
Боляче зробити зовсім не хтів..
Але зробив.

Я не спеціально, правду кажу..
Хочете вбийте, хочете злийте..
Але ніколи, ні про що, не жалійте!
В Бога молю..

Я в Бога кожної ночі, просив її ласки..
Але зовсім мене він чув..
Коли я в сльозах... Просив та благав..
Вона брала, кидала, та розривала.. - А потім казала..

- Я не спеціально, я випадково..
- "Так розумію, - "Аййй... боляче знову.."
- Та не плач, таких як я, буде багато.
- "Знаю.. Кохано!"
- "Але кохати завжди, лиш тебе я хотів!"

Крига схилилася до серця мого,
Загостилася серед вічних снігів
У завтрашній ранок самотня дорога,
І біль, що від часу лише скам'янів,
Човен, що в штормів розбився
І мушлю, що ділили на двох.
Загубили все, тільки лишився
Острів чекання, що гріє обох,
Та туди не повернемося ми,
Де від почуттів лиш теплий попіл,
Ми втечемо від важкості тьми.
Час мине. Настане спокій.

Біль. Пронизує нас біль
Того, що відбувається.
Танком війна пройшлась по долі,
Біль зламів відчувається.

Сум. Ми загрузли всі у сумі,
Заполонив він все.
Не покидає, паразитом
Життя із нас смокче.

Горе. Нас горе роз’їдає,
Оточені ми ним.
І ділимось ним між собою,
Підтримуючись цим.

Тривога. Це постійний стан,
Ми живемо у ньому.
Зненацька не застати нас,
Готові ми до всього.

Страх. Ми принижені всі страхом,
Але він береже життя.
В нерозсудливість відчаю
Не дозволяє впасти нам.

Ненависть. В нас все більше квітне,
Затьмарюючи мозок нам.
Примушує нас жити з ціллю,
Щоби помститись ворогам.

Гордість - в нас оселилась гордість
За те, що в нас своїх проблем немає.
Тримаємось один за одного,
А все, що відбувається, єднає.

29-08-2022

***
Ревет и стонет Украина
По всем, кто на войне уж сгинул.
Военный молох душу рвёт,
Но не окончен смертям счёт.

Смерть подбирается все ближе…
И чаще слышу от друзей,
Как кто-то близкий погибает
В этой бессмысленной войне…

Там друг погиб - военным был…
Снаряд весь дом с семьей взорвал…
В бомбоубежище инфаркт…
Тот без вести где-то пропал…

И льются слёзы вместе с кровью…
От горя плачет Украина…
Нам заселяют сердце болью,
И мы все больше ненавидим.

27-03-2022