Тривога в серці,в голові , в думках. Тріпоче горе в грудях,наче птах. Замкнулося коле з болю і страждань, Замкнулось від невчутих всіх гукань. Кричить народ мордований,стражденний. Сміється кат ще досі не знищений. Мовчить весь світ,немов німий із роду. Їм ці страждання дарять насолоду. Пролито сліз моря,ні – океани, Народ кричить,печуть від болю рани. Молитви линуть в кожен кут планети, І всі ми ждем омріяну вендету.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Вони бояться розуму людського, Освічених і юних тих голів, Що вже не скоять нічого живого. А кожен з них щось бачив,щось хотів. Підступний вчинок, постріл за секунди, І гра не на життя,забіг на смерть. А світ мовчить,кричать од горя люди. Чиє дитя під каменем лежить. І горя море пережите наме,не об’єднало ще людські серця. Війна для світу лише збіг обставин, Йому нп треба перемога ця. Зберуться люди, почесті віддавши, Десяткам юних,молодих людей. За що загинув цвіт моєї нації? Кому так треба сотня ця смертей?
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Легенду я чула колись ще малою, Про край де літа ластівки над горою. Де води несуться й співа водограї, В ланах серед жита зайців живуть зграї. Там край де немає ні горя,ні лиха. Де завше погода погожа і тиха. Там спів солов’їний весь день не стихає. Й здавалося б зла в тому місці немає. Та хмар сизих вітром нагнало так тихо, мов хвилею чорною прийшло в край той лихо. Вітрами розлючено билось об скали, Рівняло з землею лани із полями. Куйовдило гриви зеленом лісам, Й молитви воздались тоді небесам. Усе живе впало немов на коліна, Й просило рятунку в лихую годину. Зібралось до купи і в битву вступило, І тихо молитви свої говорило. Легенда – історія тиха забута, Рядками сторінки у книжку прикута. Легенду в дитинстві мені розказала Людина,що в краї молитви казала.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Цінуй миті коли тиша, Коли ти чуєш шум вітрів. Коли в повітрі марить спів І не гулить ракета хижа. Цінуй обійми,теплі руки, Годину сну цінуй і чай. Сумуй за цим усім,скучай. Бо вкрали це усе падлюки.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
На простирадлі лежало двоє. Він і вона. Остудила вона, вогонь кохання його, від розлуки. Під назвою Війна ! Він і вона – сопіли в унісон, від жаги кохання вночі. Тільки й чути серця стукіт. На простирадлі лежало двоє. Він і вона. А в повітрі вирувало кохання, І не знали, ці двоє, що поєднала їх війна. І стріли Амура проникли – Стрілами їхні серця. Так керувала доля, поєднала для вічного кохання. Поєднала і залишила живими. Він і вона. Тепер їх двоє. Їх поєднала Війна!
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Будь ласка не гнівіться ви на мене, Я не себе, я світ цей прикінчив Не в тому справа, що я навіжений Чи божевільний, зовсім ні. Я просто жив: Не високо літаючи у мріях, Я брався за роботу будь-яку, Й не тішився в примарених надіях, І більшого не прагнув ні в яку. Амбіції мої залишилися в виші, Коли студентом пізнавав науки, Там у бібліотечній штучній тиші, Я вперше вирішив накласти руки. Та то було пусте, то юність в мить заграла, Вона бува пульсує у кожного із нас. Все ж долю більш жорстку життя підготувало, Її розповідаю у післясмертний час.
Працюючи інструктором у свої двадцять шість Я ще на двох халтурах мусив підробляти, Це щоб було як жити, і щоб було що мати, І щоб себе й сім’ю прогодувати. Почув одного разу вість Про мітинг на Майдані і дебати. Там люди віру мали, я теж хотів то мати. Ні Митний, ані Євро союзи не цікавлять, А щоб спокійно жити й нормально зароблять, А депутати хитрі зі сцени словом бавлять, Завжди що їм знайдеться без діла розказать. Набридли розкрадання ті їхні і обмани, Тому й народ стояв В мороз під глас Руслани. Проходили в зажурі Бентежні дні і ночі Вінки й свічки похмурі Шептали так пророче…
Й посипались коктейлі не з молока, а з крові, Співали гімн на площі і прославляли край, Тіла складали штабелем і проклинали знову Тих злодіяк і Господа просили: «Покарай!» Нарешті президента позбавили посади, Що нею скористався і обкрадав народ, Він нею зловживав і жадний був до влади, Позбавивши нас вибору і права, і свобод.
Малесеньке затишшя й надії палімпсест, Усмішка перемоги, а після – знову крах, На сході України постав новий протест, Де звинуватив нас в нечистих справах «враг». Намалювався він коли і як не знаю, Напевно ще до того, як в нас віджали Крим, В новинах «врага» кажуть, що ми фашизм вславляємо І залишаєм лиш розруху, смерть і дим… Така нещасна доля віки Вкраїну мучить, Бо посяга на неї гієна повсякчас, А досвід поколінь людей ніяк не учить, Вони у казку вірять, й стріляти йдуть по нас.
Якщо народ місцевий не хоче разом встать, А навпаки чужинцям свідомо помагає, То нащо їхні землі від них же рятувать?.. Відповіді немає, а реквієм вже грає…
У ніч жорстоку й люту Під обстріли потрапив наш батальйон. Частина захоплена в полон Всі інші повмирали… Ніколи не забути Їх очі, тіла в крові, останній подих-стон… З мішком на голові кудись нас привезли, Більше намагались отак вселити страх, Допитували, били і глумились, В полоні ж – не в гостях… «Враг» знав: живими ми не треба, Одяг в свою личину, В руки лопату – і копати Нас на передову, щоб ми були стіною, Щоб нас свої же били, ну а коли не станеш – Куля в спину, кров-калина – Так пав мій товариш. Вижив я і ще нас сім, рани не смертельні, Завтра знову змусять всіх йти у бій пекельний. Та не страшно того бою, не страшно вмирати, А лякає думка та, що стріляють в брата. По ту сторону від нас наші рідні й друзі, Вони мусять воювати й жити у напрузі. Через те, що не навчились тут сини Вкраїни Симоненкових пророчих чути слів таїни: “Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину” Через те, що закривали вуха і серця, Щоб не чути пророцтва Тараса-отця: “Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся, У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі”. Через те, що оглухли у вільній неволі…
Настала година, волочать нас в бій В повітрі дух смерті сичить, наче змій, Я падаю, інші штовхають конвой Граната в руці… Експльозія… Покой… Уповільнився час… Наші душі звільнились… А може… мені це все просто наснилось?..
2015 р.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Війна – пролита братська кров, Розбиті серце й мрія. Війна – це змучена любов, А в глибині душі надія… Надія бійця на майбутнє, На те, що ще побачить гори, Ниви й ліси незабутні І величаві ті простори, В них річку, що тече на схилах… Невже цих спогадів замало? Саду й будинку – рідних, милих В душі бійцю не вистачало. Він прагнув жити, щоб побачить Батька чи неньку, Брата чи сестрицю, Чи, може, дружину молоденьку І чорноброву й білолицю… Чи, може, дітлахів, що змалку Він їм колиски обвивав, Ростив їх, пестив, та з підпалку, Коли було за що, карав. В душі солдата смуток, біль І серце б’ється без зупину, Він пройде всі людські свавілля, Не спинить крок ні на хвилину. Він хоче жити, щоб побачить Як процвіте його країна. Він хоче жити, а це значить, Що в нього є своя родина, Свій сад, будинок, рідний край І мати, що чекає сина, І дітлахи, й зелений гай, І чорноброва та дружина. Він знає, що він може вмерти І правди нікуди дівати, Він знає, що цього не стерти І він повинен воювати. Він знає, що його недоля Дасть поштовх іншим в майбуття, І знову запанує воля, І процвітатиме життя… Він знає, Бог не вказує людині, Люди самі обрали свої пути, Стали на шлях війни і нині Лишається йому покірним бути. І грім кривавої війни Не сполохнув його із поля бою. Він там поліг, він за чужі гріхи Поплатився своєю головою.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Не плач,моя мамо, Я ще повернуся, Тихим літнім вітром, Поруч по плечах. Обійму тендітно, Твої рідні плечі, Не плач,моя мамо Говорив козак. В полі один воїн, Шабелька співає, Виє вовком мати, Нема козака. “Нащо ж пішов,сину,в війну на чужину. Буду доживати, віку я одна”.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
На могилу приносять квіти, Невідомого юнака. То дорослі несуть,то діти. Була доля його гірка. У солдати його забрали, Одягнули важкий бушлак. Гірко вдома за ним ридали, Був їх син,а тепер солдат. Під дощем з куль в боях жорстоких, Ледви ноги він волочив, А йому б на рідні пороги, Скільки ж дьогтю він там із’їв. Ворог з тилу і ворог прямо, Ох,запеклий же буде бій. Йшли уперто вони рядами, Побратимів запеклих стрій. Бачив він сіре небо і хмари, Листя жовте поверх трави, Побратимів,що очі свої Закрить самі уже не могли. Спів винтівки в ухах клекоче, І лежить на землі солдат, І ніхто помогти не зможе, Він убити в бою,чиїсь брат. На могилу приносять квіти, Молодого героя війни. І дорослі несуть і діти, Честь приходять віддати вони.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
