Настільки були заможними,
Собі навіть не уявляли!
Коштовних речей скільки мали,
Тих, що простими вважали…

Пізнали, коли загубили,
Дрібниці, життя що складали.
Природніми вчора здавались,
Розкішшю зараз стали.

Насправді як мало потрібно,
Щасливими щоби бути -
Оселя і рідні поруч,
Тривогу, щоб просто не чути.

А світло яким стало дивом!
Мов магія сил невідомих,
Якщо всю добу безперервно
Лампа горить удома.

Те, чим ми щасливі сьогодні,
Для вчора мов траурна меса.
А мир, що був вчора природнім,
Сьогодні примара небесна.

Банально між нами лунало,
Якщо ми бажали миру.
Сьогодні ми всі відчуваємо:
Бажання це конче важливе.

Ми інші, і інші бажання
Сьогодні всіх нас визначають.
Банальності нашого «вчора»,
Як щастя для завтра сяють.

Війна щастя нашого «вчора»
Пітьмою своєю накрила.
У щастя, що завтра в нас буде,
Інші вже будуть крила.

По-іншому будемо бачити
І щастя, і світ навкруги.
І буде нас важко сприймати
Всім тим, хто не жив у війні.

27-12-2022

Ми про війну чуємо й іншу,
Про ту, яку нам не опишуть,
Яка в холодний піт кидає,
Про ту, що мозок розриває…

Нога гниє.. набридло все…
Загроза ампутації…
Півроку тільки лікарі…
Істерика… прострація…

Як сталось так? На дачу їхав…
Повістка військкомата…
Миром збирали амуніцію…
Десантно-штурмова бригада…

Два тижні - псевдотренування…
Фронт… нічого нема…
З укріплення - і сміх, і гріх -
Лише одна труба…

Обстріли нескінченні…
Живуть всі у трубі…
Немає забезпечення -
Кожний лише з своїм…

Два командири - офіцери -
Побули і немає.
Десь там на другій лінії…
Робити що - не знали…

Немає жодних волонтерів -
Під’їхати бояться.
Так дев’ять днів під обстрілом.
Та це тільки початок…

Що сталося, стирає пам’ять…
Змішалось все у фарш…
Потім, що міни були то,
Пригадує мандраж…

Життя - хоча, чи то життя? -
Під амуніцією стогне…
Щось залишилось, дихає,
Але вже не свідоме…

Фізичного не чути болю,
Кома… душа рветься на волю.
До спокою рветься і тиші,
Металу де немає зливи…

Сестричка тягне…Траспорт… трус…
Лікарня… операція…
Біль, нестерпний потім біль,
Вже у реанімації…

Пробитий наче решето:
Живіт, легені і печінка…
Всередині весь перемелений,
Мов ковбаси начинка.

Стегно - відкритий перелом…
Відрізані два пальця…
Око одне - лише більмо…
Нестерпний біль… зараза…

Під обстрілом, хто поруч був,
Майже усі «двохсоті»…
Не всіх зібрали хоронити…
Хтось ще живий із роти…

Лікарня - нелюдський конвеєр…
Потоком все іде…
Частини тіл лікують там,
Не схожі на людей…

Рідних через «фейсбук» знайшли
Лише через три дні…
Однаково всі божевільні -
Поранені і лікарі…

Біль, нестерпний біль і неміч
З’їдають тягу до життя:
«Залишьте, дайте просто вмерти,
Викиньте із вікна!..»

Два командири приїжджають -
Лише одне питають:
«Надати похоронку,
Чи лікарі чекають?..»

Півтора місяця реанімація…
Два місяці лікарня…
Заштопали, що залишилось,
Та не пройшли страждання…

Нога гниє півроку вже…
Чи буде ампутація?..
Життя триває між словами -
«Істерика» й «прострація»…

Дзвінок до побратима -
Живий! Він ще тримається.
З бригади про шістьох відомо,
В живих хто залишається…

Немає тих двох командирів,
Які злість викликали.
Сестричку ту, що витягнула,
Війною теж забрало…

Тіло у фарш перетворилось…
Фаршем вже все життя…
Страждання і душі, і тіла -
Така вона війна…

29-12-2022

Чи знаєте як відбувається народження,
Коли не робиться знеболення,
Коли природньо, мов перлина,
На світ з’являється дитина?

Чи чули крик реально матері,
Коли дитину ще не бачила,
Коли на грані божевілля,
Що робиться не розуміє?

Замислювались чи над тим,
Як немовля спокійно жив?
Коли перебував в утробі,
В якому був тоді комфорті?

Не знаючи, що буде далі,
Вважало - світом управляє,
Мамою навіть керувало,
Якщо його щось турбувало.

І в час, коли йому здавалось,
Життя його йому вже вдАлось,
Стискалося все навкруги,
Штовхахо в непізнаний світ.

Чи знаєте, що робить з ним природа,
Складається як голова в пологах,
І стрес який переживає,
Коли комфорт свій залишає?

А бачили чи ви дитину,
Що мати ще не народила,
Ту що побачила вже світло,
Та ще не повністю пролізло?

Чи знаєте, що ризик є
Дитині інвалідом стати,
Отримати останнім рухом
На все життя родову травму?

Та здогадайтесь, що у перше
Дитина бачить у пологах.
Який природньо є до неї
Найближчий материнський орган?

А знаєте як всі кричать?!
Мати від болю, немовля від стресу,
Батько від жаху, що спостерігав,
Лікар, всіх в спокій щоб привести.

Народження важкий процес.
Чому він раптом пригадався? -
Народжується у війні
Народ, який ще не з‘являвся!

06-01-2023

Прапори на цвинтарі стоять,
Наче птахи крилами шумлять.
Мов велике синьо-жовте море,
Яким повільно пропливає горе.

Людей гучна мовчазніть лине,
В ній тоне сум по тих, хто згинув…
Пронизана земля хрестами,
Єднаючими з небесами…

Багато, дуже їх багато,
Що небо має вже стояти,
Не ворушитись над землею,
Триматись намертво за неї.

І дати, дати на хрестах,
Ті що історію вершать,
У пам‘яті що застрягають,
Що душу жахом вивертають.

Тут, що не хрест, - історія,
Намішано геройство з горем в ней.
Не цвинтар то - зарубка пам‘яті,
Тій, що не можна нам образити…

Сльоза тече, мов кров душі,
Тече і полірує злість.
Всередині квітне ненависть,
Формує генетичну пам‘ять…

10-01-2023

«Не повернусь» - вона сказала -
«Залишусь за кордоном.
Хочу спокійно зараз жити,
А не чекати згодом.

Дитина буде тут, зі мною.
Побачиш, коли зможеш.
Так, іншого собі знайшла.
Нічого не поробиш.

Так не можливо.
Майже рік я тут на самоті.
Спільним назвати це життя
То неможливо, ні!

Ти долю сам таку обрав.
Казала - не іди.
Але пішов все ж воювати.
Сам вирішив все ти.»

Він мовчки вислухав її
І слухавку поклав.
Що буде так все відбуватись,
Ніяк він не чекав.

Всі живи, але загубив
Сім’ю він і себе.
Війна життя сенс відібрала.
Минуле вбито все.

Світ перекинувся для нього.
Навіщо воювати?
Насамперед свою сім’ю
На фронт йшов захищати…

Його до тями привели:
«Дитина, є дитина!…
Вона твоя є кров і плоть,
Не зрадить, як дружина.

Маєш її побачити,
Все розказати їй.
Заради неї виживай,
Для неї йди у бій!..»

Він схаменувся:
«Так, дитина! Для неї маю жити!
Що й як так сталось, відбулось,
Їй маю пояснити.»

Він став до бою.
Та не може загоїться ця рана,
Бо та, закінчена розмова,
Ще в голові триває.

Він щось кричить… Відповідає…
Пояснює… вблагає…
Психує… сварить… знов вблагає…
І слухавку кидає…

І знов доводить щось своє,
Її про щось питає…
Розмову в голові його
Війна перериває…

***

Яка ж війна клята падлюка!
Руйнівниця життя.
Не тільки куля, а й розлука
В ній холодить серця…

14-01-2023

Останню ніч в своїй квартирі
В своєму ліжку спав.
І свою другу половину
В останнє обійняв.

В останнє снідав із сім’єю,
Відвідував батьків.
З дітьми в останнє прогулявся,
В кіно з ними сходив.

В останнє в очі подивився,
В останнє подзвонив.
Не посварився, та в останнє
Із другом говорив.

В останнє вийшов з дому,
В останнє повернувся,
Забув важливе щось сказати,
В останнє розминувся…

Багато, що зробив в останнє,
Але про те не знав…
Бо інший вирішив все це,
Інший - той, що стріляв…

Ось так у Старий Новий рік
Від обстрілу в Дніпрі
Зробили щось своє в останнє
Сімдесят дві сім‘ї…

***

В війні ніколи не впізнаєш,
В останнє що зробив.
Вирішує за тебе інший,
Що ти в останнє жив…

16-01-2023

Вибух… всередині вздригнулось…
Жах по обличчям проминув…
Дитина кинулась до мами,
Щоб страх її в мамі втонув.

До шиї сильно притискається
І тим на захист сподівається.
З нею єдиним хоче стати,
Їй так безпечніше із мати…

Мама її до себе тисне,
Тримає якомога міцно,
Хоч все чудово розуміє,
Так врятувати не зуміє.

Їй і самої дуже страшно,
Сама би кинулась до мати.
Та заспокоює дитину
І молиться, що горе мине.

Біжати, хочеться біжати,
Та страх не можна показати.
Себе в руках треба тримати,
Дитині спокій зберігати.

Так тиснуться один до одного,
В середині усе холОдніє.
В обіймах їх серце стискається,
Взаєм любові проявляється…

Час мине… майже заспокояться…
Життя звичайне в них продовжиться…
Та від новин у жах кидає,
Мати дитину пригортає.

Міцно до себе притискає,
І в тиші голосно ридає -
В іншому місці з-під завалів
Маму з дитиною виймають…

Дитина те не розуміє,
Від чого мати сльози лиє.
Наївно й лагідно втішає…
Інший жах сльози викликає…

20-01-2023

***
Тривога… вхід до магазину,
Стоїть ридаюча дитина.
Коляску з немовля тримає,
Міцно, із рук не випускає.

Підходять незнайомі люди:
«Що трапилось? Вас що, забули?»
Жінка виходить з магазину.
«Доню, плачеш чого ти, мила?

Ми ж домовлялися з тобою,
Солодощі куплю й виходжу.
На п’ять хвилин я відлучилась.
Чого ти плачеш, доню, мила?»

Десятирічна та дівчина
Відверто мамі відповіла:
«Тривога почала лунати…
Без тебе я боюсь вмирати…»

Хто чув слова дитини той,
Утриматись не зміг від сльоз…
Це був Дніпро… тиждень до цього
Ракета влучила по дому…

***

Мама на кухню, у кімнату -
За нею бігає по хаті,
І носить іграшки свої:
«Мамо, дивись гарні вони».

Мама сидить у туалеті -
«Я постою тут біля двері».
Мама працює - «Подивись,
Як склала іграшки свої».

В серцях не витримала мати.
«Ти можеш дати працювати!» -
За руку лагідно взяла:
«Мам, не кричи тихенько я.»

І винно дивиться на мати -
А та не може працювати,
Своєї почуття дитини,
Вона чудово розуміє.

П‘ять років їй зараз лише,
Жах свій так виражає ще…
Це був Дніпро… тиждень до цього
Ракета влучила по дому…

***

«Тягар навіки на душі…
Могло як статися це все?
Всього хвилинна неуважність -
Забув смартфон на тренуванні…

Тренер його додому взяв,
На інший телефонував:
«Заїдь і забери свій «фон».
Я вдома. Тут віддам його.

Будь ласка, швидше, бо сім‘я
На вулиці мене чека.
Збираємось ми погуляти,
Тебе чекаю, приїжджай ти…»

Спізнився… лише хвилин на десять…
На вічність… бо загинув тренер…»
Прощання… дружина, дві дитини…
Камінням відчуття провини…

Юначе хмарою страждає…
Він телефон свій проклинає…
Це був Дніпро… тиждень до цього
Ракета влучила по дому…

***

Коли рядки оці писались
Дніпро під вибухи здригалось.
Два тижні навіть не пройшло -
І знов жахалося Дніпро…

26-01-2023

Гримить, над Україною гримить…
Літак то в небі пролетить…
То гвинтокрил дахами мчить…
То мина на вуха свистить…
Зудять БПЛА, летять ракети,
Танки гремлять і трощать землю…
Артелерийський «мінус», «плюс»
Тягнуть кривавий гучний блюз…
То вибухи землю здіймають,
Все навкруги себе змертвляють.
Спустошення і руйнування
Гремлять як пекла покарання…
Гучне «Лягай!» зміняє стогін -
Поранені кричать від болю.
Біль цей розноситься країною,
Пораненими і загиблими…
Тил генератором трескочить,
Сигналами мозок морочить -
«Швидкі», «пожежні», «поліцейські»…
Мов апокаліпсис вселенський.
І, наче вишенька на торті,
Гуде повітряна тривога…
Тут навіть цвинтар не мовчить,
Горем щодня він голосить.
Гул кроків, плач, постріли в небо,
Гімн, крики розірвання нервів…
Зойк України більше й більше.
Гримить! Загинула в ній тиша.
Гучно думкИ навіть лунають,
Війни бо звуки заглушають.
Мольби зриваються на крик.
Здається, навіть Б-г кричить!

29-01-2023