Весна шепоче: "Я іду до тебе!"
А на душі: зима, сніги і лід…
Весна манить: "Ну, як же я без тебе?"
- Не можу підвестись від болю, горя й бід.

Слізьми наповнилися пересохлі ріки,
Понесли в море смуток свій і жаль.
Ви будете прокляті, вороги, навіки,
Тому що принесли розруху і печаль.

Весна надворі, а душа зимова тепла чекає,
Тепла чекає… З вирію птахів,
І свята хоче рідна мова, калинова,
І небо миру, а не ворожих літаків!

Весна всміхнулась:"Я прийшла до тебе!"
І зійдуть із дощами залишки снігів.
Бог благословить всі душі, що пішли до неба.
А ворогів чекає Божий Суд і гнів…

Чекають ниви рук міцних, як Бога!..
А матері синів з далекої дороги.
Та вернуться усі до рідного порога,
Почувши голос з неба, голос Перемоги!

М. Грушак. 01.03.2023р.

Нинішній світ – єдино можливий для цього людства.
Ми – різні. В кожної людини – своє світосприйняття:
В когось душа – повна честі, любові й благородства,
А хтось ще не задумався ні разу про це від сповиття.

Кожному, з нас, хочеться бути вільним, незалежним,
Але ми й далі нав’язуємо одне одному свої погляди.
Небеса бачать наші гріхи. Вибачають нам – грішним.
Жива природа не сприймає негативні людські рими.

Чомусь, впевнені, що ніхто нікому і нічого не винен.
Вперто кажемо, що змінюватись під інших – не варт.
Може, саме тому наш світ ненависті й воєн – повен?
Люди давно забули про спокій і душевний комфорт.

Віртуозно обрамлені слова розходяться з вчинками...
В багатьох вже нема жодної віри ні в кого та ні в що.
Політикум освоїв зловживання гаслами-родзинками.
Народ йому не вірить. За що ж нам таке горе, за що?

Чорні й білі клавіші нотами озвучують мелодії життя.
Навіть, без однієї, з них, вони зазвучать недосконало.
На цій планеті потрібно подбати про людей до пуття,
Щоб всі народи були щасливими та всіх соло лунало.

Одяг з людяності, мудрості й добра не вийде з моди
Та, чомусь, в теперішні часи на нього меншає попит.
Одні набивають золотом, діамантами власні комоди,
Інші на звичайне життя і виживання складають іспит.

Добро знецінюється. Вийшло з моди його пам’ятати.
Недобрі душі розпалюють істерію війни й ненависті.
Зло – здатне надовго руйнівні шрами в душі лишати,
Знищує все добре і гідне. Вирують злобні пристрасті.

Люди в достойних вчинках пливли б, як риба в воді.
Натомість грузнуть в неправильних діях, наче в меді.
Хто ж є ангелом та дияволом у світовому хороводі?!
Як серед масок пізнати: "Де є білі, а де чорні лебеді?"

Нинішній світ – єдино можливий для цього людства.
Ми – різні. В кожної людини – своє світосприйняття:
В одного народу душа – повна честі й благородства,
В іншого – заздрості, ненависті та якогось прокляття.

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

Один внутрішній голос, немов наказує:
"Порухайся… Підбіжи… Все встигни…"
Інший йому перечить, неначе зупиняє:
"Збав темп… Спинись… Життя збагни…"

Бігти проти вітру – сміліше, ніж за ним.
Мовчати – легше, ніж говорити правду.
Посміхатись – не значить бути щирим.
Ставити кому – це ж не ставити крапку.

Розхитана людська мораль – не розкіш.
Непередбачуваність – завжди неспокій.
Справжня правда – не з красивих афіш.
Буває, що – на горі та в прірві глибокій.

В німім мовчанні – більше почуттів.
Є прочерки в тому, що вголос сказане.
Ситість у житті – брак душевних злетів.
Головне з того, що кажемо – вирізане.

Не всі, хто вистоює на колінах – "святі",
Як не всі, хто молиться вдома – атеїсти.
Втаємничені добрі справи – благодатні,
А "показушне" – зроблене не по совісти.

В натовпі – не значить, що не самотній.
Як у самодостатності зі собою – добро.
Сам – краще, ніж у компанії мерзотній.
Прожити вік самотньо тепер – не тавро.

В серці – відлуння протилежних думок.
Чесне, правдиве життя – замало друзів.
Брехня зі служінням – кар’єра та замок.
В останню мить життя – всім по заслузі.

Один внутрішній голос, немов наказує:
"Будь мудрим... Зроби добро…Спіши …"
Інший йому перечить, неначе зупиняє:
"Як не здатен на це, то хоч не гріши!"

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

Ви чуєте, як щебече соловеєчко в лузі?
Бачите, як квітне українська земля?
Радієте життю? Співчуваєте тим, хто - в тузі?
Дух захоплюють рідні гори й ріки здаля?

Задивляєтесь на лебедів посеред латаття?
Розумієте, що Україна - це найбільше з чудес?
Вас тривожить війна, дорогі сестри й браття?!
Життя - у віршах... Вони линуть з небес...

В яких траєкторіях народжується поезія?
Де її натхненне та цілюще джерело?
Коли звучить тиха й задушевна мелодія,
А коли - сила волі, всім бідам на зло?

Де бере міцні крила поетичний сюжет?
Звідки - щире бажання відкритись світу, людям?
Чому саме такий зміст вкладено в цей вірш чи куплет
Й віддано читати Вам - мирським суддям?

Коли хочеться говорити рясно та розлого,
А коли - лише головне, по суті, кілька слів?
Чому деколи не віршується зовсім нічого,
Хоча думки біжать, як вода з ручаїв?

Чому душа сміється та плаче віршами
Й береже їх, як справжні діаманти?
Чому гарно пишеться в полях між споришами?
Коли важливими є найдрібніші фрагменти?

Поезія - мов струни окриленої людської душі.
Вони в різних інтонаціях у ній звучать.
Веселими й сумними рядочками рясніють на аркуші...
Як море, шумлять... Як струмочки, дзюрчать...

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко