Україна... Це – я! Україна... Це – ти! Україна... Це – всі ми!
Україна... Це – вільна, незалежна, родюча, неозора, наша земля!
Її гідні й достойні Громадяни завжди захищають своїми грудьми
Рідні, українські, мальовничі села і міста, гори, ріки, ліси та поля!
Марія Маринченко (Марічка Ясен)
#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко
Небо сизими хмаринками землю обіймає.
Бентежно голубить її безкрайні простори.
Грозовою блискавицею й громом вдаряє.
Яскравим сонечком пестить доли та гори.
Небесна гладь завше виглядає по-іншому.
Може несподівано снігом, градом сипати;
Після дощику, як у настрої життєдайному,
Різнобарвною райдугою радісно глянути.
Від блакитної голубіні погляд не відвести.
Вона набуває відтінків сумних та веселих.
Здатна в заобрійні горизонти свої ввести.
Дивлюся на неї та ледве вгамовую подих.
Кольорова гама хмаринок – незбагненна.
Небо височіє неперевершено і величаво.
Днина під настрій – похмура, або погожа.
Небеса пливуть у Всесвіті владно й гордо.
Люди на землі вдячно підкоряються небу.
Тварини й рослини – сповнені його тепла.
Вранішній серпанок навіює лагідну звабу.
Долину обіймає туман і в росичці – трава.
Небесна гладь поливає дощем луги, поля.
Їх прикрашають королеви – польові квіти.
Щедро вмиті хвойні та листяні ліси, земля.
На городах, в садах ваблять овочі, фрукти.
В жнивних полях жовтіють пшениці, жита.
Людство вдячне небу за своє життя, ласку.
Під небозводом – Україна: всі села й міста.
Небеса колишуть землю – дорогу колиску.
Над всіма лісами, полями, горами, долами
Пропливає прекрасна й блакитна височінь.
Блаженствує над морями, озерами, ріками
І простягається до безмежності в далечінь.
Небо сизими хмаринками землю обіймає.
Надає шанс під небесним покровом жити.
Місячна нічка таємниче зірочки розсипає.
Шану до неба, отчої землі варто множити.
Марія Маринченко (Марічка Ясен)
#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко
Так хочу вільного Неба!
Квітучо-красивої весни,
Нам війни, ох як не треба,
Теплом земельку огорни!
Хай все навколо оживе,
Ліси, гаї, глибокі долини,
Озерце і річечка пливе,
У білі сукні одягнуться калини,
Не хочу війни!
В ній гинуть невинні люди,
Хочу вільної весни,
Дихати на повні груди,
Хай земельку нашу
Вкриють запашні первоцвіти,
А солдати проженуть рашу,
Щоб Від страху нам не тремтіти.
П'янким ароматом весна обійме,
Верби розпустять свої зелені віти,
Мамина вишенька в саду зацвіте,
А нашим ворогам у пеклі горіти!
22.02.2023. С.М. Онисенко
Ой, чого так похилилась
Червона калина?
Ой, чого так зажурилась
Молода дівчина?
Чого мати слізьми росить
Всюди, де ступає?
Чом нація на чужині
Сумно проживає?
Ой, чого хрести рясніють,
Де жита родили?
Ой, чого рано сивіють
Ті, хто схоронили?
Чого земелька - зрешечена,
Як мішень у тирі?
Чом блакить - немов розорана,
Не живемо в мирі?
Ой, чого дмуть вітри буйні
Й сонце запалало?
Чого пливуть хмари чорні?
Сумно чом так стало?
То прокляті вороженьки
Вдерлись в Україну.
Назад нема дороженьки.
Тут вони всі й згинуть.
Марія Маринченко (Марічка Ясен)
#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко
Несподівані життєві дороги, звивисті стежини
Нас таємниче щомиті по світу ведуть
В рідні краї чи в незвідані, далекі чужини.
Кожному випадає свій, дарований небесами, путь.
Певний час, відміряний нам саме тут, живемо.
Ми - причетні до цих, а не інших місць і подій.
Чи єдино вірною дорогою завжди йдемо,
Залежить від духовного стрижня, цінностей, дій.
Варто встигнути зробити все, побувати всюди.
Це - єдино можливий на землі людський шанс.
Напевно, в дорозі стрічаються ті люди,
Яких доля дає нам, як доленосний аванс.
Від нас залежить, що в житті далі буде.
Чи ж будемо щасливі разом ми чи ні?
Справжнє щастя з кимось прибуде, з кимось - й останнє відбуде.
Що за стрімким поворотом у непроглядній далині?
Яким буде наше ставлення до батьків, як дітей?
Які цінності прищепимо своїм нащадкам з колиски?
Чи вирвуться на волю незабутні почуття з грудей?
Що залишиться в душі - кохання чи його відголоски?
Ким ми будемо для рідних, для отчого краю?
Чи станемо Синами й Доньками для України?
Підставимо їй плече чи "наша хата - скраю"
В боротьбі за незалежність від московщини?
Чи залишимо за собою добрий слід у цьому світі,
Чи розтопимось в ньому, як крижина в морі?
Чи згадають нас, як Народ, у бурхливому Всесвіті?
Як проживемо життя: в парі чи в самотності, в радості чи в горі?
Доки живемо на благословенній землі, можемо все -
Бути Нацією, Людьми, дарувати любов і щастя.
Прийде час і стрімка течія нас, як осінній лист, віднесе.
Навіки втратимо під ногами життєдайне земне опертя.
Марія Маринченко (Марічка Ясен)
#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко
Знову снігом земельку покрило,
Цілу ніч гуляв вітер надворі,
Сонне небо хмарками закрило,
Сплять ще сади і гаї неозорі.
Все у пухнастій білій скатертині,
І ліси, і поля, і долини,
Тиха зимова казка, як у тій картині,
Зачаровані своєю красою, стоять біленькі хатини.
Та душа моя чомусь не радіє,
Страшенна туга, біль за Україну,
Десь коло вікна мати сивіє,
З війни чекає свою дитину...
Ви вбивці, кати для нашого народу,
Що ми вам зробили?
Вбиваєте дітей, нищите природу,
Скільки горя наробили...
У крові вся наша земля,
Убиті дорослі і маленькі діти,
А скільки людей залишилося без житла...
Цю біль нікуди подіти...
Ми подолаємо ворога-москаля,
Відбудуємо міста і села,
І розцвіте наша матінка-земля!
Батьківщина буде ще весела!
12.02.2023. С.М. Онисенко
Недогледіла я себе, не вберегла,
Страх сковував – зізнатись не могла.
Хотіла щастя дати всім кого любила,
Та дуже швидко згоріли крила.
Як той метелик, що на вогонь свічі летів,
Крильце обпік – на землю з болем сів,
З землі піднятися потрібна сила,
Земля цілюща, та спалені крила.
Недолюбила я себе, та річ не в тім,
Війна ввірвалася у дім, як взимку грім,
Як сніг улітку жаркої, спекотної днини,
Без крил і без болю немає людини.
Не вберегла себе, бо все спішила,
Спішила жити, але чи так я жила?
В думках до неба, але чи треба?
З одним крилом?.. Та ні до неба…
Віршами жила, бо то мої крила…
Боялась, любила, раділа, ходила,
Вростала у гори, бо гори це сила,
Прожила життя – мала б бути щаслива.
Щасливе життя війна в мене вкрала,
Молилася Богу, я Бога щиренько благала…
Щоб Божа рука ворогів у могилу зарила,
Просила я Бога, щоб дав мені крила…
Без крил і без болю немає людини…
Тому і молитва луна щохвилини,
Як Бог нам прощає всі наші провини,
Тримаймося разом, бо ми з України!
Марія Грушак. 10.11.2022р.
Марія Грушак
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
