Вимовлю востаннє пошепки
Твоє ім’я
З тобою поруч будуть інші,
Але не я.
Їх риси, може, нагадають
Тобі мене;
В розмові, може буде натяк
На неземне.

А я, тим часом, зникну
В чужих краях:
Дивитимуся в небо –
Літає птах.
Він, може, нагадає
Про те космічне
З розмов зніяковілих
Наших комічних.

Поглянемо на блідий місяць
Якось вночі,
Там біля нього тихі зорі,
Мов палачі
Спогадами-мечем махнуть
Над головами
Й покотяться вони хутенько
Поміж думками.

Снують в повітрі мрії,
В них теплота.
З тобою поряд буде інша,
Але не та.
Мрії запеленають очі
Димом густим.
Я поряд буду з іншим,
Але не з тим.

Напиши мені, якщо самотньо стане
Серед своїх, але таких далеких лиць.
Якщо друзі розуміти перестануть,
Або насичена подіями столиця
Тобі набридне, напиши, я зрозумію,
Почуття відкинувши подалі,
Я вислухаю й смуток твій розвію,
І не читатиму ніякої моралі.

Якщо захочеш, просто будемо мовчати,
Вип’ємо чашку гарячого чаю…
Ти можеш лише кілька слів написати,
Вистачить цих: «Я на тебе чекаю»

Кохання інколи не помічаєм ми,
А інколи й глумимося над ним.
Із ним не відчуваєм холоду зими,
В його ж полоні полум’ям горим.
Не рідко з ним зустрічаємось
Й не помічаєм покликів його.
Ми пристрастями іншими займаємось
І серця стук не чуємо свого.
Наш погляд мов прикутий до ляльок,
Розбитих серцем, зломлених душею.
Й це не єдиний наш порок,
Любов – не гра, й не варто гратись з нею.

Обійми мене міцно-міцно,
Поцілуй мене ніжно-ніжно,
Хочу бути з тобою вічно.
У цю пору холодну, сніжну
За вікном майоріють сніжинки,
Ми з тобою в теплі на дивані
Переглядаємо кінокартини,
Кольори мерехтять на екрані.
Я не прислуховуюсь до змісту кіно…
Ти поряд – нічого більшого не треба.
Навколо нас лише меблі і стіни,
Та я в обіймах твоїх вище неба.
Так спокійно й приємно з тобою,
Вдихати твій запах і чути твій сміх,
Відчувати тебе, торкатись рукою
До тіла твого, вустами своїми – твоїх.
Я розтаю, коли тихо шепочеш
Ніжні, манірні слова.
Дивлюся, напроти закохані очі,
І серце до них упова.

2013 р.

Твої очі немов поцілунки ночі:
Такі ж темні і трохи сумні,
І у них є таке щось нестримне, пророче,
І світяться зорі-вогні.

Я тону в них, та знаю – вони не мої,
Й не бачать в мені океану,
Не світять мені їхні зорі-вогні,
Й не дивляться як на кохану.

Я мушу втікати від них якнайдалі,
Щоб вберегти серце й душу,
Та ось вони тут: лукаві й зухвалі,
Я не втікаю, а мушу.

І кров закипає, о боже, невже
Ці очі вже стали ласкаві.
І все ж не мої, але вже не чужі
Ці очі зухвалі й лукаві.

Я в темряву світло до них піднесу
Й по вітру розвію печалі,
Навчу їх шукати у всьому красу
Ті очі палкі і зухвалі.

О, кохання, ти ніжне почуття,
Серце розтопляєш, мов кришталевий лід.
Ти – квіточка, що розквітає в душі,
І пробуджує в нас неземний гніт.

Сердечна квіточка, ти магічна й прекрасна,
Твої латаття виткані з ніжних слів.
Ти зігріваєш душі наші як весняна зоря,
І розквітаєш у нас, мов райська розповідь.

Ти – символ кохання, ніжний романтичний відпочинок,
У чарівних просторах, де серця співають.
Тобі піддаються свята й національні традиції,
Не тільки в романських країнах, а й далеко за їх межами.

О, кохання, яке значення маєш для нас, українців,
Особливо в тяжкі дні, коли серця зморені.
Ти даєш нам силу й надію на краще,
І відкриваєш нам нові горизонти нездолані.

Тож нехай сердечна квіточка завжди квітує,
І кохання в наших серцях вічно триває.
Бо тільки в ніжній обіймах та романтичних думках,
Ми знаходимо справжнє щастя й спокій, що прекрасними стає.

Така любов трапляється раз в сотні літ,
Її можна назвати для осені весняним привітом,
Бо на межі своїх епох закохані зустрілись,
Уникнути дарунку Бога чи спокуси долі не зуміли…
Та проти них повстав майже весь світ,
Бо заздрісно бачити пізно восени буйний цвіт!
І взявши право Бога, люди осудили,
Але кохання не спинили.
Бо небеса веліли: у благодаті ви кохайтесь!
Та тільки світ: ви у гріху, покайтесь!
І розлучали пару, та знищити кохання не зуміли.
Вони назустріч тайкома один до одного летіли.
Ховались за широколистим дубом і раділи,
В хмільній любові та обіймах мліли.
Мазепа їй листи і подарунки, а Мотря — сорочку й своє серце.
О, як же їм не хотілось, щоб завершилось все це!
Він їй цілунками зорі діставав із неба,
А вона казала, що їй, крім нього, більш нічого і не треба.
Крізь заборони й перешкоди пара зустрічалась,
Весна з Осінню таємно «повінчалась».
Здаватись на поталу ворогам не збирались,
На кохання нелегке завше опирались.
Іван їй персні й книгу дарував,
Так любляче до грудей кохану пригортав.
Дарма, що між ними відстань величезна,
Істинна любов безмежна!
Не було в ній ні фальші, ні обману,
Мотрона йому клялась: «Кохати до смерті вас не перестану!».
А він її благав ще трохи зачекати,
Щоби зумів дозвіл на шлюб взяти.
Їй все одно було на крики матері і «катування»,
Вона не відрікалася кохання!
І якби не війна, не державні справи,
Весілля восени б зіграли.
Та не судилося. Їхнє щастя загубилося.
Лиш згадувати зустрічі їм залишилося,
Бо силою їм розвели мости.
Не доплисти!
Її батьки видали насильно заміж за нелюба,
Вона його ніколи не полюбить!
А гетьман не забував її, та не міг нічого вдіяти.
За його спиною шлюб швидкий затіяли…
Вже осінь пізня переходила у вічну зиму,
Бо без коханої для нього всюди зимно.
І знову відстань. Недосяжне їхнє щастя.
Зате спогадів відібрати ворогам не вдасться!
Її весна стала плакати дощами,
Та не прокласти кладки між берегами.
Їх розлучила смерть. Непідкупна й невблаганна.
Залишилась в чорних шатах його кохана.
А він до неї в снах приходив, цілував.
Та від себе сумно відгортав,
Бо хотів, щоб вона жила, не тужила.
І, можливо, знову б полюбила.
Але Мотря не знаходила радості без нього,
Тому звернула свою душу до Бога,
Прийшла в обитель вічного спокою,
Кохання це пронеслось кривавою війною…
І як же їй тепер без нього?
Привела в монастир її дорога,
Щоб тут дожити до своєї смерті
І кинутись в Іванові обійми простерті.
Смерть, що їх розлучила, знову поєднає.
Мотря його віддано кохає!..
17.06.2022

Заспокоює душу гетьмана діва-квітка,
Пригортаючись до грудей білою лебідкою.
Їх поєднала доля в нещасливому вирі подій,
Та не полишили закохані своїх мрій.
«Дочекаюсь!» — шепотіла кохана голубка,
Тихо плачучи від очей чужих по закутках.
«Не прощаюсь!» — гетьман їй відповів,
Та й до саду востаннє повів…
Ховавсь місяць від цілунків гарячих,
А серце дівоче так гірко плаче!
«Не діждусь» — душа птахом рвалась,
Вже із милим навіки прощалась…
Та гетьман у снах повертався з війни.
Діва просила: «Не йди, обійми!..»
Проте Кістлява так міцно вхопила,
На чужій землі схоронила.
Помарніла від горя діва-квітка,
Що мала цвісти пишно влітку.
Нещасливе кохання обернулося болем,
А кохана гетьмана — тополею в полі…
21.10.2022