Тебе так хочу я пізнати,
З тобою разом йти у даль,
Та ти лиш хочеш мене мати,
Як інших поруч йдучих краль.

Ця думка не дає покою,
Спотворює моє життя,
Та я не здамся вже без бою,
Бо рвуться болем почуття.

Я знов боюсь розчарування,
Так настраждалася душа,
Що не впускаю те кохання,
Яке чекає хоч кивка.

Тобі я вірю і не вірю,
Медово ллються всі слова,
Та розумію, що дурію,
Коли тебе поруч нема.
Городна Яна

Життя безмежне й неосяжне
Бурхливе, жадібне, п’янке.
Для тебе лагідне й вальяжне
Для когось досить не просте.

Життя вирує, розквітає,
Сміється, бавиться, бурлить
Там несподівано згасає,
Ось знову феніксом горить.

Тебе несуть бурхливі води,
Шалені водоспади мрій
Де звісно без твоєї згоди
Пірнати будеш в буревій.

Там ріки щастя й насолоди,
Кохання, правди і добра
Брехні, образ, ковток свободи,
Неволя, горе і біда.

Ми плавати навчились вправно,
В дорозі не потрібен гід.
Не спинить буря, йдемо славно.
Піднять вітрила! Повний хід!!!
Городна Яна

Замріяне нічне небо
мерехтіло мільйоном зірок,
Все здавалось було як треба,
сяйво місяця поміж гілок.

В цей казковий зимовий вечір,
було все щось не те і і не так,
Не достатньо модні речі
і старий затертий рюкзак.

Завтра знову похід на роботу
і автобус забитий людьми,
В інтернеті запостять нудоту,
як позбутись зимовой хандри.

Знову виникнуть мрії про море,
про Шрі-Ланку, Баку і Балі,
Бо ніхто ж з нас не думав про горе,
про суворі дні у пітьмі.

Ти замрієшся про квартиру,
про авто та розкішне буття,
І прийшовши з роботи додому,
знов жалітимешся на життя.

Та прокинувшись враз від атаки,
серце боляче защемить,
-Боже, вибач, я був не правий!
Як же добре було нам жить!..
Городна Яна

Я знов стою на роздоріжжі,
чужого смутку та тепла
Гарчать шакали у підніжжя
і плаче втомлена душа.

Сміється біль мені в обличчя
і зуби скалять почуття,
Я не дивлюся йому в вічі,
ховаю погляд в забуття.

Кохання тягне свої руки
і схлипує як немовля,
Довіра терпить нові муки,
вигукує чиєсь ім’я.

Вся ця банальність так дратує,
вбиває чиста простота,
І вже ніхто не порятує,
лебідку ту, що все одна.
Городна Яна

Твоє кохання-то суцільна зрада,
колючий терен непристойних слів.
Твої бажання-це моя розрада,
шалений гавкіт божевільних псів.

Тії слова пусті і неправдиві,
у твоїх діях вже нема душі
І навіть твої очі-й ті брехливі,
що я любила понад все в житті.

Навіщо ти мені такий потрібен?
Куди подіти всі свої думки?
Ні, ти не думай, ти в тому не винен,
що я давно стомилася від гри.

Від тебе я нічого не чекаю,
живи як знаєш, то твоє життя.
Лиш від усього серця побажаю:
відчути хоч на мить, той біль , що я!
Городна Яна

Зима цей рік прийшла зарано,
Все замітає навкруги,
Бійцям в окопах геть погано,
В болоті відчаю й туги`.

Вони не скаржаться, сталеві!
В них мужність, воля козаків,
Міцний характер, сила, нерви,
Кров в жилах прадідів, дідів.

Веселий норов, сильні духом,
Виборюють свободу нам,
Хоробре серце кожним рухом,
Несе добро та правду вам.
Городна Яна

І якби доля не ламала,
Куди б дорога не вела,
Вона завжди з колін вставала,
Бо з роду сильною була.

Пусті розмови не любила,
Важливі в серці берегла.
Чимало що в житті терпіла,
Де не кохали – завжди йшла.

Швидка хода, гаряче серце,
Веселий сміх, добра душа.
Любила шоколад із перцем
І була вперта, як коза.

Городна Яна

А що, як буде ця війна роками?
То скільки згине ще наших людей?
Якби ж не черствіти серцями,
А брати приклад з пустощів дітей.

Ввімкнути в собі кнопку: "Я все зможу"
Вимкнути страх, безвихідь, самоту,
Читати залпом молитву Божу,
Крізь сльози, сон та нудоту.

Як перестати нарешті винити,
Терзати душу свою раз у раз?
За те, що тобі краще жити,
Ніж нашим героям в цей час!
Городна Яна

"Заговори, щоб я тебе побачив"
Цю мудрість записав Платон,
Сократ ім’ям його відзначив,
Був Арістокл, неначе сон.

Змагання смертних та богів,
Славетні подвиги героїв,
Мерзенні вчинки ворогів,
Прекрасні німфи із покоїв.

Священна для земних гора,
Із божествами пантеону,
Велична муза для пера,
Не підкорилась Посейдону.

Могутній Зевс з Егидою(1),
Був сином Кроноса і Реї,
Титанів скинув він з огидою,
Віддав на муки Прометея.

Тисячоліттями страждав титан,
Який викрав вогонь з Олімпу,
Орел виднівся крізь туман,
Нещадно рвав йому печінку.

Велике й благородне серце мав,
За це навіки у кайданах,
Він жити всіх людей навчав,
Тепер щодня тіло у ранах.

Жодного разу не скорився,
Не відвернувся від земних,
Одного дня Геракл з’явився,
Й звільнив його від мук тяжких.

Ми всі з вами тепер титани,
Міцні, як кремінь, та стійкі.
Ганебне рабство,- то кайдани,
Та й вороги уже слабкі.

(1)- щит
Городна Яна