Моє межиріччя між полем і степом,
Земля заповітна, як доля – єдина,
Всевишній не з глини, а з чорнозему
Зліпив на світанку тут першу людину.
Мололося мливо, і сіялись зорі,
Щербились мечі, і ламалися стріли,
І рвалися струни на сивій бандурі,
Тотемний лелека обпалював крила.
Душа вишивана крізь сльози сміялась,
І сіяла щедро безсмертника квіти,
В любистку і м’яті малечу купала,
Надривистим ”ой” голосила до світу:
-Ой світе, ой білий, заможний і ситий,
Такий обережний, брехливий і шкурний,
Народ мій упертий, гордий і сильний.
Який уже янгол дістав свою сурму?
Віками народ мій- між шаблею й плугом,
Спиняв нечистивців – від літа до літа.
Сьогодні із пекла прийшли душогуби-
І завтра зустрінешся ти з ними, світе.
Моє межиріччя між тьмою і світлом:
Прокляття з молитвами переплелося,
Змішалися віра, і розпач, і відчай.
Від горя людського вжахнулося сонце.
Ми лицарів, світе, шляхетних хороним-
До раю без черги їх зразу приймають
Такі соколята, красиві і горді
Такі іще діти. Як жити тим мамам?
Моє межиріччя між люттю й любов’ю,
Між благословінням і словом ганебним
Ми платим не грішми. Ми платимо кров’ю
За право лиш…бути. І світе, за тебе.

Олена Присяжна

Мине сто років. Відболить.
І захрещатиться барвінком.
Сто смутків в вирій відлетить,
Відголосивши на причілку.
Там, за зірками, там, де ви,
Напевно, тихе тепле літо
Торкніться білими крильми
Тих нас, що ще на цьому світі.
Тут ще ятриться і пече,
І захлинається печаллю
Барвінкова сльоза клечальна.
Сто років не минуло ще…
Олена Присяжна

Холодно, Боже, холодно…
Стрічка новин тривожна.
Знову по лезу ходимо,
Вкотре по лезу, Боже.
Хлопців везуть додому.
Таких…козацького крою.
А ворог нас – по живому,
Впивається нашою кров’ю.
Боже Всевишній, прошу,
Десь ми нагрішили, може,
Прийми каяття і прощу,
Почуй нас, благаю, Боже.
Земля ця така родюча,
І вишні цвітуть так біло,
І рани такі болючі-
Ніколи так не боліло.
Ми ж мусимо вижити, Боже,
Бо ж діти є і онуки.
Бо світло…
Воно переможе
Всі смерті.
І всі розлуки.

Надія – як свічка на вітрі…
Закрию її долонями.
У цьому скаженому світі,
Що вмитий слізьми солоними.
У цьому найкращому світі,
Бо ж є і кохані, і рідні,
Шепочу молитву щиру:
– Боже…
Пе-ре-мо-ги.
І миру.
Олена Присяжна

-#РодинніІсторіїВійни:
Було літо 1942 року…Запиленою дорогою гнали людей. Точніше, гнали приречених: голодних, обірваних, зацькованих, різного віку, статі. А на подвір"ї Терехів гралися діти. Бо чи війна, чи не війна, а діти вміють знаходити сонце, радість, сміх. Сміх дисонував із дійсністю, хтось із конвоїрів підійшов до хвіртки. У Катерини потерпли руки, серце закалатало десь у горлі: серед своїх дітей були сусідські – Берченки… А серед людоловів – місцеві поліцаї, які знали, чиї це такі- із смоляним волоссям і чорними очима.
-Живо на п"єц!- видихнула жінка.
Як горобці, дітлашня метнулася до хати. А стежкою уже йшли конвоїри: два німці, два румуни. "Свої" не наважилися, підчікували на дорозі.
Катерина вросла, здавалося, в поріг. Руками вперлася в одвірки і шептала, як закляття, одне слово: "Тиф…" Ніхто із людоловів не наважився переступити поріг. Так було врятовано чотирьох єврейських дітей. Катерина – моя прабабуся. Ми розминулися в часі. Залишилася пам"ять і урок людяності

– Що ж Ви, Катре, собі тільки думали,
Ви ж замість молитви шептали: "Тиф"?
– Над світом янголи смерті сурмили.
Та й діток стало шкода малих.
– А рідних, жінко, хіба не шкода?
На п’єцу їх скільки було, своїх?
– Від болю душу на дибки зводило.
Нема на світі дітей чужих.
– Якби конвоїри зайшли до хати
І, боронь Боже, знайшли пропажу?
– Я тільки знала, що тре’ рятувати,
тифом лякала ту кляту стражу.
– А скільки ж, прабабко, синів воювало?
– Ну скільки? Четверо: Федір, Саша,
Роман. Петра пізніше забрали-
уже тоді, як вертались "наші"
– І як же, бабуню, вам серця стало?
За всіх молитись? Усіх втішати?
Невже свого клопоту було мало,
що здумали Ви ще когось рятувати?
– Коли там думати? Чую: облава,
а діти якраз на подвір"ї грались,
то я всіх разом на п"єц загнала.
Вже після і думала, і боялась.

Два Ваші хлопці лишились навіки
десь на полях Білорусі і Польщі
В скрині старій, під скрипучим віком,
листи й похоронки ридали щоночі.
А після війни приїжджали діти
і цілували Вам, бабко, долоні
Ви ніяковіли, не знали, де дітись,
такі були трепетно-безборонні
Спасибі, бабусю, Вам за науку.
Хоч ми розминулися з Вами у часі,
Ваші натруджені щедрі руки
Світу цьому не дали пропасти
Олена Присяжна

В божевільному цьому світі
королівство є тридев’яте:
там суницями пахне влітку,
чебрецем, звіробоєм і м"ятою.
Там вітри, що з доріг вертаються,
в осоці наніч спати вкладаються
І шепочуть: весь світ облети-
краще місця, як тут, не знайти.
З-під коріння верби плакучої
там пульсує жива вода,
скропиш нею душу засмучену-
і відступить люта біда
Там дитинство моє заховалося
перепілкою під кущем.
Як там мріялось, як співалося,
танцювалося під дощем.
Там уперше серцю відкрилася
Слова рідного таїна.
І сміялася, і журилася
Із легенд і пісень давнина
Тридев’яте моє королівство,
Тихий раю мого дитинства,
Зачудовано посміхнуся:
Не Андріїв ярок- Андрусів))
Олена Присяжна

З чужого щастя, з чужого болю,
З доріг далеких, з вітрів південних
Вкресався раптом у мою долю
Із крил лелечих, із бід студених.
Життя непевне – на латці латка.
Ти й сам, напевно, уже не радий
Часи трикляті: з вогню і диму.
Шепчу молитву: ти будь щасливим.
Ти будь коханим, для когось – раєм
Доріг безпечних тобі бажаю.
Води живої – з казок предобрих
І побратимів- як ти – хоробрих
Олена Присяжна

Бузиновим цвітом заціловане
І татарським зіллям закосичене
У неділю провідну село моє
Родичів з усього світу кличе:
– Приїжджайте, діти і онуки,
Замаюйте хату і ворота,
Бо нема мудрішої науки-
Як синівська вдячність і турбота.
Заклечайте у дворі криницю,
Рід згадайте: і близьких. й далеких.
Пам"ять людська- то душі дзвіниця
І вода жива в пекельну спеку.
Поклоніться дорогим могилам,
Огорніть їх ясеновим віттям.
Дай нам,Боже, мудрості і сили
Твою Вищу волю зрозуміти
Олена Присяжна

З чужого щастя, з чужого болю,
З доріг далеких, з вітрів південних
Вкресався раптом у мою долю
Із крил лелечих, із бід студених.
Життя непевне – на латці латка.
Ти й сам, напевно, уже не радий
Часи трикляті: з вогню і диму.
Шепчу молитву: ти будь щасливим.
Ти будь коханим, для когось – раєм
Доріг безпечних тобі бажаю.
Води живої – з казок предобрих
І побратимів- як ти – хоробрих
Олена Присяжна

Під цими холодними зорями
Жнивує правічний час.
І долі, й життя переорані,
Засіє він ще не раз.
І зійде то розпач, то віра,
Прокляття або каяття.
І знову супроти звіра
Народиться Боже дитя.
І знов на гіркім попелищі,
На зло і біді, і війні,
Всміхнеться до сонця
Вишня…
Так було…Так буде…
Амінь.
Олена Присяжна

Закривавленими очима
В душу дивишся,
Крила спутані за плечима-
Як же вирвешся?!

Сонце вкрадено,
Судьбу мічено
Звіром жадібним.

З напівправдою
Кривду змішано,
Роде праведний!

Спопеляє світ
З диким реготом
Вій, танцюючи.

І весняний цвіт
Топче чоботом,
Біль смакуючи

Ладо- Ладонько,
Очі сплакані,
Крила скручені.

Обціловую
Кожну латочку
Долі мученої.

Заговорюю
Тіло зранене
Тай молитвами.

Обезкровлюю
Зло некаране
Перед битвою.

Треті півні, ой
Прокидайтеся,
Куди ніч- туди сон
Випроваджуйте.

Ми не маємо права
Здаватися…

Нам лишили цю битву
У спадщину.

Картина Марти Пітчук
Олена Присяжна