Коли ми кажемо " не можу" ,
"Не маю більше сил на це"
Згадай ти про щасливу долю,
Згадай про щастя ти своє..
Ти можеш.
Лиш не хочеш поки.
І маєш сил багато ти на це.
Просто не рвись робити все й одразу,
Бо потім вигориш як той сірник ущент.
Тетяна С.

Живем і мрієм,
Мрієм й вмираєм..
І кожен раз одне і теж.
Спочатку школа,універ,
Робота потім й пенсія.
Життя пройшло ,
" І що тепер? "
Тепер чекаєм смерті.
Тетяна С.

Матусю рідна,батьку й брате,
Любіть ви землю свою все.
Бо як не стане її ,брате,то будеш плакать,
Плакать сильно й казати "за що мені це?"..
А мати скаже про балади й про слово віддане,
Яке сказать колись хотіла та вже все..
І тільки батько все згадає,
Спитає про мої слова..
Скаже сім’ї він,що вже знає,
Що знав з дитинства ці слова..

Любіть ви землю свою рідну.
За все,що дарує вона,
І пам’ятайте слова вічно,
Які сказала доня вам..
Тетяна С.

Могильний камінь,смерть,вірші,
Й страждаючий герой.
Тут так багато нісенітниць..
Хоч й думок тут рій.
Вірші складати не усім дано,
Поет не Sonneteer,
My darling,краще пий вино.
Не коник твій вірші складати,
Люби й цінуй , що ти лиш можеш дати.

Тетяна С.

Ти полюбив мене ще в квітні,
Десь близько років 2 тому..
В любові клявся ти довічно,
Та що мені ось ця любов?

Сказати чесно.. не любила.
Тебе,твій сміх і голос твій,
Що ж.. та не мала крил я,
Щоб полетіть на край землі.

Тікати? Марно, пам’ять вічна,
І не забудеш це в кінці..
Що ж до любові..
Так космічно,але я не любила,ні.
Казала? Так,але ж не правду,
Можливо це була й брехня..
Мене любив ти, але марно,
Тому,що не любила я..
Тетяна С.

Не вписуюсь я в наше покоління
Люблю читати й не палю я цигарки
Люблю також міні-вірші складати
Хоч скажуть інші,що дурію я
Я не люблю гучних вечірок і не п’ю я
Хоча чому? Так дивно,хіба ні?
Хочу сидіти вдома з гарячим чаєм ,
І просто насолоджуватись днем.
Люблю природу,від краси її прям млію.
Не можу зрозуміти я лиш тих,
Хто землю нашу забруднювати сміє..
І як їх совість за це не гризе..?
Люблю я бути дівою з стереотипу,
Люблю також я сукні до безмеж.
Так всі слова це правда,
І не висміюю я інших "не таких".
Ми ж люди,ми всі різні,правда?
Тому собою ви живіть щасливо і без меж..
Тетяна С.

Ні,я не вірю в Бога,
Ну а навіщо? Де ж та допомога.
Не вірю в демонів чи ангелів я зовсім,
Та навіть реінкарнація це промах..
Чи вірю я хоч в щось? Що за питання,
Життя і смерть,де починається останнє?
Ні,я не вірю в Бога.
Вірю тільки в себе.Бо допомога лиш одна для себе.
Якщо не вірю я ні в що ,так легше,
Хоча питань таки не наберешся..
«Звідки цей світ,як бачу я й функціоную?»
Це дивовижно,але звідки ж знати?
Тому коли спитають мене знову,
«Чи віриш в Бога?»
Ні,не вірю в нього.
Тетяна С.

Я скажу вам :« немає сенсу ревнувати!
Гадати й думати де є любов твоя»
Якщо вже полюбили вас незримо,
То вже ніяк не зможе зрадить вас..

Якщо захоплення це просто,
Бажання без кохання – то пристрасть.
Не допоможе тут ніяке рвання,
Біля себе кайданами тримать.

Зрада,якщо людина хоче,
При білім дні здійсниться в якийсь час.
І зупинить його ніщо не зможе,
Коли вогонь у серці тім погас..
Тетяна С.

Я читаю між рядками,
Й чую я не те,що маю.
Хоч життя суть уже знаю,
Та сита уже сповна їм.

Не знаю,може я дурна..
А може й ні,кому судить?
Бо я в житті цім не суддя,
Помиловать мене чи вбить.

Та погляду мені вже вистачає,
Щоб зрозуміти хто з нас вовк.
І по очах усі читають,
А я умію
між рядок..

Тетяна С.

Присниться же така історія,
Про Україну щось погане
Сиділи якось у парку
Двоє людей собі коханих.

Тихенько падаючий сніг,
І лиш сніжинки на обличчі
Вони сиділи, міркували
В майбутніх планах, невеличких.

Любов й тепло їх огорнула,
У мінус 8 за вікном,
І тільки тиша, та їх двоє
Зустрітись так хотіли знов.

Настало завтра, наче тиша
У сні вони, обом здалося,
Годинник пробивав четверту
Четверта ранку, почалося..

Прокинулись від звуків за вікном,
Не зрозумівши що це є,
І розривався телефон
– Ховайтесь, схоже війна йде.

Вся Україна піднялася
Повідомляючи що коїться,
Дзвонили і писали всім,
Щоб хочаб якось заспокоїтись.

У сні напевно ще ті двоє,
Та й думають, що це брехня,
Не вірять ні вони, ні людство
Про те, що почалась війна.

Початок ранку не спокійний,
Пройшов так день, і вечір теж
Не зрозумівши що робити
Пішли вони, до соц.мереж.

Всі панікують, та не вірять
Всі пишуть вторгнення до нас
Та президент всіх повідомив
Щоб всі сховались по хатах.

Відчувши на собі ці звуки,
Ці всі знущання над людьми,
Зібрався хлопець з автоматом
Й сказав всім, що треба йти.

Дівчина вірила у нього,
Та мати плакала добами
Пішов на фронт він захищати,
Країну, своїми руками.

Проходив час, та люди гинуть
Усе руйнує кляте зло,
Агресор йде на Україну
Не думаючи ні про що.

Летить снаряд, ракети, тощо
По людях, дітях та хатах,
Пообіцявши на весь світ, що
По мирних не будуть стріляти.

Йшов час, горіли села, та міста.
А Харків ледь вже не тримався,
Та ЗСУ туди прийшло
І швидко з ворогом він розібрався.

Летить по Києву, Херсону
По Запоріжжю та Дніпру,
Та Маріуполь не стримався
І так закінчив він весну.

Та наші люди, найміцніші
Звичайні люди – золоті!
Своїми силами що мали,
Допомогали бити всіх.

Хто з автомату, хто з ножа,
Хто просто ставив барикади
Ламали повз себе все зло,
Що йшло із вулиці до хати.

Тримаються всі українці
Усі міста, будівлі, села.
Багато хто йшов по війні
Вирішили буть мародером.

Та показали хто є хто
Хто чесний, хто трошки брехливий.
Та виявилось все ж є добро,
І все це швидко зупинилось.

Хлопчина воював в Донецьку,
Бахмут він захищав собою
А мати з дівчиною знали,
Що повернеться він героєм.

Багато людства постраждали
Смертей багато, та знущань
Багато хто з них воювали, пішли..
З життя вони, нажаль.

росія давить з усіх боків,
Руйнує пам’ятні міста
Торгові центри, та театри
Та палить всіх вона до тла.

Гвалтують Бучу, розстрілюють.
Б’ють аеропорти і мости,
Та навіть біженців вбивають,
Що просто життя хотіли зберегти.

Та все це триває вже довго,
Вже рік пройшов, і все не час
Не час закінчити жах цей,
Що почалося проти нас.

Та ж путін каже, все добре,
Все йде за планом як треба
Закрився в бункері сука,
Боїться глянути в небо.

Хлопчина вже посивів,
Вже борода як у діда
Вбили його товаришів,
Один лишився, й без хліба.

Переговори й суперечки,
Всі ці розмови всесвітні,
Тривають вже більше року,
Поки тримаємо світ ми.

Та настає час ще гірше,
Рішити вщент нас добити.
Якщо не можуть так вбити,
Вирішили просто втопити.

Ось шосте червня настає,
День, коли в тілі холодно
Вода тече та тече,
Каховська гребля зруйнована..

Пішла вода по Херсону,
Найближчі села затоплено
Рятують дорослих, дітей
Стоячи в воді по голову.

Десь на човнах пропливаючи
Шукають хто ще є живий.
Та на руках витягаючи,
Невинних собак та котів.

Отак починається літо,
Літо вже через рік
А Україна тримається,
Та ЗСУ з боку в бік.

Дійшли й новини до дівчини
Що хлопця нема,
Та невідомо живий чи ні
В паніці мати й сім’я.

Не розумівши що сталося
Вони дізнались сім’єю,
Що хлопця того сміливого
З життя забрала росія.

Й ледве-ледве тримаючись мати,
Поховавши сина раніше за себе,
Сидить і скрізь сльози каже
– Не хочу жити, мені це не треба.

Не знаючи що буде далі
Майбутнє країни лише уявність,
Та й нажаль що все ж таки сталось
Не клятий сон це, а реальність..
Марк