і що ж тепер?
не знайшов спокою і грошей,
залишив себе для кращих людей?

рана ще жива, а кров досі йде з леза ножа.
знаєш, я не пам’ятаю хорошого дня.
можливо, знайдеш десь за собою,
слід не сказаних, червоних очей?

я запам’ятав фото темних ночей.
навзаєм, бажав любові, та кращих людей.
я знайшов, а рана з часом заживе,
від слів нових, кращих вже моїх людей.
ден

Щось мені сьогодні сталось,
Чи то втома, чи зізнання.
Подивилась на свій палець
і розпочала повстання

Розтрощила всю квартиру,
Розкидала все навколо.
Меблі якось боязливо
дивляться. Притихли штори.

Позривала з петель двері,
Розкурочила комоди.
Викинула його спінінг,
Що завжди чекав нагоди.

Вивернула всі шухляди,
Летить посуд прямо в стіни.
Стільки це в собі тримати
і вмістити в три хвилини

Шкереберть і дім, і плани.
Все змішалось у запалі.
Тепер посеред кімнати
Сиджу й думаю "Що далі?"
Ната Гребенюк

Я перестала давно розбиратись ,
Де є гра ,а де просто тупа реальність .
Зіграла сама із собою у гру,
Збожеволій скоріш, ніж я помру ,
Зруйнуй все скоріш, ніж я заберу ,
Зірви , розірви на собі шмаття,
І забудь нарешті те прокляття ,
Викинь скоріш в нервовім пориві ,
Забудь тих, хто колись були так важливі,
Їх дії ж стали такі дратівливі ,
Напевне вони і стали прокляттям ,
Стали причиною всім напастям,
Тому просто забудь все , що було колись твоїм щастям ,
Відкрий дорогу новим слабкостям ,
Наповни себе ,своїм ж почуттям ,
Бо як писав один чудовий поет ,
Ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Депресивний поет

За тисячі миль якщо будеш,
До тебе одного я приїду,
За тисячі днів якщо хочеш,
Визначу шлях, піду я посліду.

По снігу, босими ногами своїми,
Буду йти туди де мене не чекають.
Холодно мені, я буду хворіти,
Та мрії мої десь згасають.

Проте вогник в душі гріє надію,
«Може мене все ж там чекають?».
Буду йти і надалі, співаючи пісню,
Сподіваючись що мене ще впізнають.

Куди я прямую? Чесно, не знаю.
Лиш сніг під ногами хрустить,
Побачити його надію я маю,
Знаючи, він мене не полюбить.

Сльози мої замерзають в сніжинки,
Вони падають вниз, за ними і я.
Намагаюсь піднятись, але не виходить,
Занадто холодно, замерзла я вся.

Мене не знайдеш серед лісів,
Серед людей, що проходять повз тебе.
Знайдеш лиш десь серед квітів,
Що з весною почнуть зігрівати мене.
Лікіанна

Життя дається нам лиш раз…
Тож треба його цінувати!

Навчитись жити без образ,
І аромат буття вдихати.
Казати більше теплих фраз,
І добрих справ не забувати.
Посміхатись раз у раз,
І мрії реалізувати.

Життя дається нам лиш раз…
Тож треба жити, а не просто існувати!
Анжеліка Василенко

І знову в сьозах я страждаю,
І знову себе упевняю,
Що в мене все добре,
Неначе не зараз тихенько я плачу,
Неначе не зараз серденько ниє від болю,
Нестерпного болю, що поглинає
Від ніг до печінки і далі до краю ,
Він виливається з мене тупими віршами,
Й сльозами….
Не менш тупими сльозами ,
Сенсу немає у них вже давно,
Бо серця позбулись, давно вже в печалі,
Поглинули їх журба та не часті сумління прояви ,
В моменти страждання писати поеми ,
Про кого? Не знаю мабудь про кохання ,
Неначе невміло воно зігріває,
та все це брехня,
Нестерпно від болю ниє воно зі мною в спокої.
Депресивний поет

Я бачу в дзеркалі неймовірну красуню.
Таку милу, тендітну і дуже вродливу.
Її посмішка ніжна, волосся м’яке,
Гарні очі дівочі і миле лице.

Вона не схожа на інших, ні в якому разі.
Така спокуслива і сяє, як стрази.
Вона весела, чарівна і пристрасна.
Одним словом – прекрасна.

Вона занадто емоційна, інколи хитра, але як людина – надійна.
Впевнена в собі, чемна, витончена і незрадлива.
Вона чиста, немов перлина, вишукана, немов кришталь.
Вона дивовижна і найщасливіша людина.
Анжеліка Василенко

Люблю, як падає грудневий дощ.
По залишках листків осінніх грає…
Акустика мелодії про щось
Іще раз про природне нагадає.

Шепоче разом з вітром мантри сну,
Як добре під ці звуки засинати!
Соната спокою вітрів й дощу…
Спішить про потаємне нам заграти.

По шибці барабанить, ллє…
У затишку стою, спостерігаю.
У небо вітер хмари віднесе –
Гуляє грудень в просторовім гаю.

Хтось змок, а комусь романтичний рай,
Ховаються скоріш в плащі промоклі.
Так, трохи морозно, ну і нехай!
В краплинах кришталеві горизонти…

Не спиняться ніколи чудеса,
Природа-матінка про все подбала.
Так поривається моя душа –
Від світу Божого, який впізнала!
ND💗
Надія Холод

Спускалось сонце на світанку,
Гуляв неспокій у душі.
Нахлинули думками з ранку
Кохання дивні спориші

Вона явилась серед ночі,
Прийшла крізь роки і міста
Неначе море ясні очі-
Бездонний океан тепла

Згадав про зустрічі весною
Ховались двоє від дощу
Де під похилою вербою
Їй обіцяв- «не відпущу».

Зізнань п’янких своїх безумств
Він ледь на вушко шепотів
Від дотику солодких вуст-
Губився голос і тремтів…

Каскад русявого волосся
А в ньому квіти, що зривав
Було кохання чи здалося?
До неї ще його не знав…

Курив і пив дешеві вина,
Буяла доля, грав азарт
Вона нічого вже не винна
Згубив роки в колоді карт…

Життя іде і гоїть рани
Дружина, донечка росте
Та біль ніяк не перестане
Бо десять років все не те!…

Заполонила сум тривога
То метушився то бурчав
Піднявши голову до Бога
Дивився, думав і мовчав…

Чому життя не зупинити ?
Чому все сам занапастив?
Якби ж я міг усе змінити-
Тоді б її не відпустив…

А до води хилились верби,
Засіла пустота в душі…
Вже десять років я без тебе,
Вже десять років ми чужі

Думки тонули у тривозі
Якби ж то встиг тоді сказати :
Можливо нам не по дорозі
Та лиш тебе буду кохати…

Явилась в снах посеред ночі
Прийшла крізь зими і роки.
В мені назавжди твоі очі
Твій погляд вічності й краси
Валентина Білоус

Вони герої нашої країни.
Вони боролись до кінця.
Відважні, сильні хлопці.
Їх сила, мов та сталь міцна.
Вони вже янголами стали.
Прийняли їх душі небеса.
Незламні воїни країни.
Захищали нас ціною власного життя.
Вони боролися за волю Батьківщини,
За мир та спокій в Україні.
Уклін і шана їм велика!!!
Повік залишуться в наших серцях.
Анжеліка Василенко