не побачиш дві позначки в кінці свого листа.
одразу сказав я.
а від мого акаунту залишилась лиш пітьма.
теж не приховував я.

обіцяй, не шукати,
а забути ті слова, що колись образою називав я.
я не піду, не забуду ті всі місця,
там до ранку танцював я.

пише, не було мене місяця два, без попередження зник з життя.
я хотів знайти твої оченята, звуки грому, а вони, немов, як у щенята.
ден

чомусь тут ніколи, не хочеться чаю.
так звикаю, що здається
про той чай забуваю,
який кожного дня, наче твоє «зігріваю».

руки зігрівала чашка,
а тепер твоя рука.
твої слова, немов той аромат.
колекційна посмішка на вустах, залишає опіки на щоках.

вени на руках, як візерунки, що залишав на губах чай.
здається пора, адже холодна чашка і твоя рука.

мені пора, замінила зелений чай,
здається чорна кава,
а так хотілося, щоб твої вуста.

кожного разу згадую, як тепло обіймав,
а на гітарі ту мелодію грав.
ден

я віддав своє життя, залишилося одне, більше не дев’ять, зате з надією воно живе.

я дам тобі ім’я, ти більше не вієш, серце наче камінь, більше не посмієш.

пам’ятаєш ті слова, що вилетіли як жар? вони не сонце, згаснути могли всі за раз.

я не помічав, як твій іспит складав, літератури безперечно перечитав.
а там, іспанські слова, не люблю, ранять як кинджал.

ось лишився ти сам, а ці слова я не забував, пиши, я пам’ятаю, обіцяв.
ден

чим темніша ніч, тим яскравіше сяють зорі.
повний місяць наче оберігає, а сонце сліпить мені очі.
під нічним небом ти зі мною, там не ракети, а ясно сяють зорі, давай залишишся зі мною до завершення ночі.

кожного вечора, я у твоєму домі, але ні, ти не у комі, я з тобою, щоб проводити за обрій зорі.
ми на даху, потримай мене за руку, схоже, я боюсь того польоту, куди впаду, не встигнувши сказати тобі «люблю».

чи любив мене, не знаю, але мої почуття залишили мене в раю.
рай, це напевно добре, та не мені, там смерть, до того життя треба пройти, біль та плач, а далі і спокій десь в кінці знайти.
ден

для тебе я можу прикидатись щасливою,навіть коли мені сумно, прикидатися щасливою тоді, коли рани ще живі.
для тебе я можу бути сильною навіть коли мені боляче, болить, та не означає, що назавжди.

любов, як у дорамі, та напевно, це лише мої сни.
в сні люди такі дивні, а щастя наче сховане в мені.
та на яву, я його не відчую, лише з надіями в голові пустую.

день за днем, я з посмішкою на вустах, а ти з лезами в руках.
прикинусь щасливою, але з ранами від ножів, що колись, лежали коло твоїх ніг.
ден

я довірився тобі, але ти вирив мені могилу.
схоже, я живий, та всього на половину.
я лежав годину, поки ти, певне забув, що вбивав кохану людину.
я не мертвий, але ти дихав у мою сторону запахом диму.

ті цигарки, що колись курили разом, вже не ділимо на половину, адже я вже лягаю у могилу.
я ще раз вдихаю той запах, а ти зі мною, не на довго, поки не буде темна молитва.
вогонь розпалила твоя запальничка, а іскру погасила тобою спалена нитка.

ниткою зв’язані ми, наші руки немов уві сні.
я обіймаю, наче остання забута мрія, але вже не кинута вліво.
ти рив мені могилу, але зараз я радий, бо ж там місця не лише на одну людину.
ден

і кожен дасть мені своє ім’я.
я кожному буду на повну віддаватися, отримаю листа, та схоже, це ще одне, нове мені ім’я.

я так чекав, коли хтось в моєму, крихітку справжнього знайде, та ніхто ім’я моє не береже.
кожну особистість, що тримаю, я у пеклі наче проклинаю.

сьогодні я був сам, та своє життя схоже згадав, не відчув того ім’я, що дала доля моя.
я сьогодні сам, на очах, певне всі ті імена, що кожен мені дав.
ден

космос пахне весь зорями, в них купаєшся вся ти, вечір ніч перекриває, а на губах все той же блиск.
ще якась не довга мить, там ти з зорями на пару, а я у ваші іскри влип.

ми удвох під нічним небом, що наче все у вогні горить.
зачекай мене хвилину, я з тобою тут, схоже, лише на якусь годину.
ось тепер, навіть не день, та не година, не могла ти зі мною, не змогла витерпіти диму.

а мої плани, за твоїми словами перервала у лісі хатина, там за нашим сюжетом була складенна книга.
підпалила ти на запальничці, не залишилось й сторінки, лише та, де речення, що ми з тобою рідні.
ден

Якщо захочеш ти піти,
Згадай про те що було в нас,
Навіщо ми все це пройшли,
Та марно загубили час.

Болючі спогади про дні,
Як ми кохались та кохали,
Зірки розглянуті в ночі,
Та літри випитої кави.

Євген Дудко

моє серце належить тобі, з перших днів я знав, що це не мені.
пройдуть роки, крейда змиється назавжди, а на землі все ще буде лежати дим.

всі говорили самогубство, твердили, але певне, не домовили вони.
о шостій ранку, на краю мосту, був силует, і наче не на посту.

сказав би, що це мій страшний крок, але за кілька хвилин до серен екстрених служб, я відчув чийсь погляд, і тепло його рук.
ден