Чи все це правда, що мені приснилось
Чи й краплі правди в цьому і нема
Чи збудеться хоч щось, що мені снилось
Чи це лише мої уявлення

Цей кожен раз, кожного дня, кожної ночі
Він мені сниться, сниться він один
А я все думаю про нього, я все люблю
І лиш прошу, щоб правдою було

Та зрозуміла я, що може це й сваволя
Що це лиш сон, лиш мої небуття
І вже й надії у мене немає
Що до кінця завжди мене вела

Евеліна

Я одна. І ти один.
І лиш небо ллється перманентними слізьми.
І це лиш реквієм тебе в душі моїй…
Та повернеться час, і я згадаю мить, і не одну.
Й осінній фатум знов прилине, але тобі вже не скажу.
Мабуть, із часом я тебе все забуваю й не знатиму як звуть.
Брешу, бо осінь знов все нагадає й таке вже не забудь.
І все так сталось, і навіть не миналось, здавалось, нарешті зникло, затаїлось.
Та зупиняючись в саду, з’явилися слова твої.
Хоч я промовчу та нічого не скажу, лиш подумки промовлю: « Це було в саду»
Вишня

в мене з’явились проблеми і трабли в житті
про які писати не зовсім удобно
я б хотів лишитись з тобою на самоті
якщо тобі буде не складно
в твоїх очах палає вогонь
і це я побачив сьогодні
і скоро візьму у руку твою я долонь
головне в самоті не померти в безодні
з тобою напишу найкращі шедеври
очі твої немов ті зірки
поглянувши ввечері на блакитнєє небо
я знову скажу, ти, потрібна мені
твій запах зводить з розуму
моє сердце б’ється частіше
приїду до тебе під дощами і грозами
лиш треба стати мені сміліше
зробити той перший крок
відкрити майбутнє з тобою
ти як останній ковток
вгамуєш мою спрагу собою
Бойко Григорій

блакитні вирії в небі
тануть і далі не йдуть
куди мені покласти свої думки?
писати на бумазі? і потім палити?
ловити тебе за кінчики пальців, цілувати в губи, ловити твої погляди
ловити твоє бажання себе
повільно ходити поруч
давати простір
обіймати/цілувати
нести світло і тепло поруч
де б ти не був
ти в мене поруч
зліва ліворуч де людина дихає
це виходить всюди?
я так часто хочу тебе
мого теплого
кращого чоловіка
ти поруч теплий
обійму
поцілую
і засну
Анна Ц

Як вмієш ти звести людину.
Таких я іспитів ще не складав.
Це ж треба так, аж до загину.
Щоб слово я твоє чекав.

О моя радосте безкрая.
Хіба ж тебе я поборю.
З таким буденним,вічним жалем.
Скоріше ляжу у труну.
Іван

Безкраїй океан в її очах.
Прибоєм б’є в мої думки.
Фантазії безмежні в голові.
Коли всміхається вона мені.

І кришталевістю зіниць.
Розповідає про палке кохання.
Невже це крила, як у птиць.
Від безкінечного признання.
Іван

Він патріот, поет, герой і воїн,
Який побачив купу негаразд.
Американців захистить готовий,
Він любить, любить, любить свій народ!

В літературі здобуваючи прихильність,
В свою адресу чув огидні, злі слова.
Його ім’я – Волт Вітмен, знаєм з Вами,
Його ім’я й після смерті ожива…

Освіту хлопчик здобував нелегко.
Батько – тесляр і будівельник, а мати зовсім не писемна
То, як же Вітмен врешті став поетом?

Він самотужки мандрував по світу,
а зокрема по рідній, тій країні,
і обійшов сімнадцять штатів пішки.

Побачивши красу людей й природи,
Наважився поезію писати,
На філософські, соціальні теми
Оспівуючи власне "Я" американців.

Волт Вітмен – символ та душа народу,
І написавши, лиш одну цю збірку,
Прославив він народ свій та вкраїну,
"Листя трави" – це про природу і людину!
Зюкіна Юлія

Я хочу, щоб мене кохали,
Та кохали, не як у книжках.
Я не хочу нещасної драми ,
Хочу тихе й спокійне життя.
Без обману і зради, до віку,
Щоб до гробу бути разом.
Щоб і я, і мене, кохали,
А не тільки, одна за двох.
Бо тоді ніякі вчинки, не зуміють цього змінить,
Бо якщо не кохає сердце, то і розум не зможе любить.
Бо кохання – це справа серця,
І тільки, тільки воно,
Зуміє створити щастя,
Якщо сердце є в обидвох.

Лобач Віра

Ніч настала сильно швидко ,
Місцеві не встигали ,
Дрова в подвір’ї вже рубали ,
Це був зимовий пізній вечір ,
Сніг розтанув , мороз спав ,
Місяць сонце вже змінив на вахті ,
Ніхто не був від цього в захваті ,
Мали всі свою роботу та думки,
Виконували , аби швидше піти ,
Всіх веселив прийдешній рік новий ,
І ті клопоти новорічні ,
А на окраїні села , стоїть хатиночка стара ,
Загубила та хазяїв , що вже і двір потроху заростав ,
Шворка з деревом злилась ,
Ряднинка в землю прижилась ,
Дім був новий , але холодний ,
Колись по ньому бігало дитя ,
А зараз ходять лиш заблудлі душі ,
Що рано так , покинули життя .
Стоїть тепер ялинка цілорічно ,
Вікна були гарні , сині але вже не виглядав ніхто ,
Лиш де якась особа могла зиркнути туди ,
Перед вікном стояло велетенське дзеркало ,
В якому все й показано .
Все життя хазяїв , було на дзеркалі отім ,
І подорожі , й весілля , й діти , й внуки ,
Все те чим справді дорожили ,
І одне одним дорожили …
Разом на дивані , в дзеркалі вони сиділи,
Дім тепер цей охороняли ,
Два великі охоронці , янголи .

Ная Прина

Він був лише транзитним пасажиром,
Як вихор пролетів в її житті…
Парили в небесах, на крилах,
Кохання віднесло їх від Землі…

Попутний вітер поманив на волю.
Транзит скінчився: "Люба, прощавай!"
Він догори перевернув всю долю:
"Буде, що буде! Квіточка, гуд бай!"

Попутник, що іще сказати?
Подякувала за прекрасні дні…
Подумалось, а раптом це лиш жарти!?
Ілюзія кохання, наче в сні.

На підвіконні квітка розквітала:
Фіалка – ультрафіолет…
Попутника колишнього згадала,
Не плакала, іще один куплет.

Вона вже відпустила давню тугу,
За досвід всесвіту подякувала в слід…
Всміхнулась квітам, на подвір’ї в’юка…
Приємний спогад через призму літ.
ND💜

Надія Холод (ND)