Я знаю,что поэзия не в моде
Не в моде и сестра ее – душа
Но эти двое,вместе по природе
Идут своей дорогой неспеша
Я догоняю их на переходе
Который подарила мне судьба
И сними,вопреки
Любой погоде, буду идти
И гнуться как верба
Не говорят,к какой
Идем мы цели
Но это всем понятно
И без слов
Чтоб души те
К добру не охладели
В сердцах жила любовь
Как вечный зов!
Tana

На сходах, в пітьмі,
тебе згадають не всі.
Криве дзеркало, виправить помилки,
Змінить зовнішність.
Зітре особистість,
Твої очі, втратять колір,
а на шкірі, з’являться ледь помітні,
краплі крові.

Доволі,
Досить
ми занадто кволі,
відчути жагу до життя,
цінний забутий досвід.
Важкий циклічний потяг,
завершити нудьгою день.
Коткін Віталій

Зректись від усіх.
В останню мить змінити думку,
і стати вільним.
Черпати сили із недр спаплюжених пісень,
розмовно-мислючих прогулянок з собою.
Мати сили на гарні ранки,
(в останній раз, бачив їх десь о третій)
Ніжні від утоми вечори
(кожен з них такий, я не дивуюсь)
Та бурхливі ночі
(думками не даю собі поснути)

Час від часу мабуть сумно,
Від часу відділяє мене сум,
Над сумом мабуть час силу має.

О, а вже, світає..
Коткін Віталій

Від тепер, тримай усе,
Одною рукою,
Права, ліва…
Сенсу більше мабуть у снігу весною.

Немає сенсу вибирати.
Вхопись!
Та роздери до крові,
щоб нігті повилітали,
а пальці стерлись в пил
Залиш!
Свій слід у світі цьому,
більш-менш
менш-більш.
Вибирай!
Чого стоїш?
Потяг піде і тебе залишить,
мабуть
так, краще буде?
Коткін Віталій

Раніше я шукав самотність,
Бігав у ночі,
Під кожний камінець дивись,
Ця тендітна спрага,
Віяла довкола.
Але ніяк не міг піймать…
Скільки часу витратив,
Але не жалкував,
У кожній бачив можливість,
Побачити себе..
І бачив, розумів, але приймати я не міг,
Занадто важкий тягар це думати про себе.
А я тягнув,
І витягнув себе.
Знайшов.
Моя самотність поруч,
Я вперше її втримую руками,
Обіймаю,
Ніжно, міцно,
І ні за що не зламаю,
Впродовж всього життя,
Жити буде,
І я нарешті заживу.
Коткін Віталій

В один момент,
Миттю хвилина стала,
За секунду,
Безліч літ прожив,
Тебе згадаю навіть після зим,
Про тебе пам’ятають кожна із клітин,
Моє бажання, ближче,
Перетворилось у суцвіть промінь,
Ногами відчуваю землю,
Волосся у моїх руках,
Тебе я знаю безліч,
Але одну я б знав усе життя,
Лише ти кохання моє,
Тільки ти одна із всіх,
В очах, мраком, осідає сила,
Яка б хотіла,
Бути сильнішою за нас…
Коткін Віталій

Що шукаєш? Чи може ти просто заблукав?
Та ні, немає що мені шукати,
Нічого не втрачав.
Блукаю..
Так, один блукаю, але я не заблукав.
Дорогу знаю, все що треба є,
Іду вперед, життя, чудово виграє.
Неквапно так, промінням прямо в душу,
Повільно між ребер та легень,
Іде собі по лезами і столам,
-Он там!!
Окрикнув хтось її,
Вказав він шлях.
Виходить що,
Життя саме не знає,
На що тут воно блукає?
Коткін Віталій

Наврядчи колись скажу про вічне,
Обіцянку дам, любити звично,
Не скажу на завжди,
Тільки до післязавтра,
А потім знов очима кліпну,
А переді мною стоїть вже інша.

Пита мене:
-"А скільки їх було"
-"Десь шість, чи сім не пам’ятаю"
А в голові тільки цифра "три" лунає,
Чарівна цифра,
Прям число магічне,
Всього навколо "три",
Шляхи, бажання, звички…

-"А я б хотів одну, проте…"
-"Що?"
-"Вибач, думки в голос"
А хто взагалі переді мною?
Посмішка від "неї",
Мовчання теж,
А сміється як он "та",
Балака як "вона",
І бачить, знає, що мене,
Самого, не залишать їх вуста.

У пам’яті моїй,
Бетоном влиті,
Зашиті вусмерть під нігтями в обличчі,
Забув би й завтра і сьогодні міг,
Ще трошки…
Біль знову переміг…
Коткін Віталій

Чи можно кохати людину, всю?
Чи тільки окремими шматками.
А що, якщо є найулюбленіша частинка неї?

Егоїзмом стануть, важливішії слова.

Обличчям вираженні емоції,
Найсмачнішею брехнею.

А почуття всередині,
Під забороною.

Не казати, не думати, не відчувати,
Три заборони і ваша любов буде…
Вічна.
Коткін Віталій

Ці пом’яті люди з плямами на одежі,
Ґвалтливо дивляться в очі,
Перебирають смаками в людях,
У вині, ціни на психотерапевтів,
А за катів,
Абьюзивні минулі відносини,
В наявності лише нескінченні вуха слухачів,
Що чують й думають,
"Погано, але ж в мене гірше…
Мене їм не зрозуміти,
Мої плями більші,
А складки під словами куди глибші,
За їх непорозумілі,
Ледве помітні,
Вм’ятини в чолі"

Ти б і сам собі допоміг,
Бо можеш,
А хочеш?…
"А що треба для цього?"
Розбите обличчя,
Знівечені до манікюру і кремів руки,
В сотий раз перефарбоване волосся,
І звісно вуха..
Вуха що почують,
"Врятуйте, благаю,
Допоможіть"

Я ледве чув, ці слова від когось,
Тільки в фільмах про кар’єрний ріст,
Там скажуть:
"За допомогою звертайтесь до лікарів"
Їх питайте про травми й біль
Про тяжку недолю,
А нам скажіть,
Чи варто жити у скрутні часи,
Чи легче буде просто вмерти,
Переродившись у ві сні.
Коткін Віталій